Читати книгу - "Місто карликів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Уперше за ці місяці ліг спати ситим. Осіннє, та не холодне ще повітря вливалося крізь розчинену кватирку. І враз — пісня… Співали десь у далекій камері.
— А що у вас тут, хлопці, і співати можна? — спитав, не вірячи власним вухам.
— Та не можна, — відповів сивий чоловік під стіною, — але охорона ніби уваги не звертає. Так можна про себе звісточку подати, мовляв — сиджу. У нас тут навіть пісня улюблена є…
І хлопці завели — «В’ється, наче змійка, неспокійна річка, тулиться близенько до підніжжя гір, а на тому боці, там живе Марічка…»
А на тому боці, там живе Марічка…
Живе Марічка…
Не Марічка — Орися живе на тому боці. На тому боці свободи, вільного, людського життя. Пісня рвала душу. Він намагався не думати про навіки втрачену кохану, а воно думалося, згадувалося, боліло, але тримало на світі.
— Яка ж пісня, хлопці… Наче про нас… І не про річку зовсім, а про тюрму. На тому боці живе моя Марічка, а туди дороги не знайти мені… — зітхнув Богдан, трохи старший за Романа, вчилися колись в гімназії разом.
Роман приєднався до хлопців і виводив баритоном — «Не питайте, хлопці, чом я одинокий…» Коли останні звуки розтанули, відчув дивне заспокоєння. Що то за ліки, українська пісня — навіть тут, у неволі, за мурами кам’яними, рятує, лікує, наближає до рідного дому, нагадує — співаємо, значить, живі. Значить, можемо хоч щось із того, що притаманне людям, а не тільки тваринам.
І враз — високий дівочий голос десь неподалік пронизав тишу:
Ой, Романе-Романочку, відгадай ми загадочку, Відгадаєш — твоя буду, не вгадаєш — чужа буду.І полилися-поснувалися прості, але такі повні народної мудрості рядки:
А що росте без коріння? А що сходить без насіння? А що грає — голос має? А що плаче — сліз немає?Романові перебило дихання — вона, Орися! Її голос! Як не упізнати! І пісня їхня, для нього скільки разів співана — «Ой, Романе-Романочку…» Підбіг під вікно, притулився до стіни, щоб не пропустити ані ноти, ані звуку… Ухопити б у долоні небо, повітря, повне її голосом…
Камінь росте без коріння, Сонце сходить без насіння, Скрипка грає — голос має, Серце плаче — сліз не має.Уперше за всі важкі дні неволі захотілося ридати, кричати, товкти кулаками стіни: ой Романе-Романочку, що ж ти наробив? Це ж через тебе, мабуть, її забрали, через те, що дізналися про ваші зустрічі! Мабуть, зрадив хтось, донесла якась потвора… І хто ж із цих нелюдів повірить, що то були просто зустрічі хлопця й дівчини, зовсім не пов’язані з повстанцями! Чи її схопили під час якогось із завдань? Затримали з продуктами, які носила хлопцям до лісу, в печеру? Чи з грипсами?
Орися, Орися тут…
І її отак обшукували, і її допитували, може, навіть били…
Від отого «Романе-Романочку» тюрма, навіть рідна, в рідному місті, поважчала удвоє, бо ніс відтепер два хрести — свій та Ориславин. А хрест дівочий у тюрмі завжди важчий.
Розділ ХІVЯкби серце мало крила, То б додому полетіло, До матусі і до тата…
Як же там далі? Як далі? Орися ніяк не могла знайти останнього рядка.
Цей постійний гамір, що не змовкав, здавалося, й уночі, страшенно заважав. Жінки — молоді дівчата, молодиці, старші пані, та й зовсім бабусі — зчиняли стільки галасу, що камера нагадувала вулик. Хтось
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто карликів», після закриття браузера.
