Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

умовах. Їм не довелося боротися за виживання; вони мали достатньо вільного часу та соціальної захищеності, аби вдатися до протестів. У 1968-у їм було по двадцять з гаком років. В 1950-х і на початку 1960-х, коли Фріц Бауер розповідав про нацистські злочини простих німців, які належали до покоління їхніх батьків, ці молоді люди були підлітками. Самі ж батьки учасників студентських протестів народилися в період між 1905 та 1925 роками. Це означало, що покоління німців 1945 року вбачало у своїх батьках людей, які голосували за Гітлера, підкорялися Гітлеру, воювали за Гітлера або зазнавали нацистської ідеологічної обробки у школі як члени Гітлер'югенду.

Усі підлітки схильні критикувати своїх батьків і перечити їм. Тоді, коли Фріц Бауер публікував свої свідчення, більшість батьків молодих німців, народжених у 1945 році, воліли не згадувати про нацистські часи, занурюючись натомість у світ своєї роботи та післявоєнного економічного дива. А якщо дитина й питала: «Татусю й матусю, а що ви робили в нацистські часи?», то батьки зазвичай відповідали приблизно так, як охочі говорити про минуле німці відповідали мені в 1961 році: «Ти молодий, ти не знаєш, що таке жити під владою тоталітарного режиму; тоді не можна було діяти згідно зі своїми переконаннями». Звісно, така відповідь молодих людей не влаштовувала.

В результаті покоління німців 1945 року народження затаврувало своїх батьків та їхнє покоління як нацистів. Це допомагає зрозуміти, чому студентські протести набули насильницьких форм також в Італії та Японії — ще двох країнах, які були агресорами під час Другої світової. На відміну від цього, у Сполучених Штатах Америки батьки американців, народжених в 1945 році, вважалися не воєнними злочинцями через те, що вони воювали під час Другої світової війни, а навпаки — героями. Це, звісно, не означає, що американські підлітки 1960-х, як і підлітки в інших країнах, не критикували своїх батьків; це лише означає, що вони не могли зневажати їх як воєнних злочинців.

Символічним моментом 1968 року, який набув широкого розголосу в Німеччині, став вчинок німкені неєврейського походження на ім'я Беата Кларсфельд (на кілька років старшої за покоління 1945 року), яка вийшла заміж за єврея, чий батько загинув в освенцімському концтаборі. 7 листопада вона вигукнула: «Нацист!» на адресу західнонімецького канцлера Курта Кізінгера і вдарила його по обличчю, бо він колись був членом націонал-соціалістичної партії. Але хоча причетність батьків до злочинів нацистів і змусила покоління німців 1945 року зневажати їх, не лише нацистське минуле було причиною протестів у Німеччині 1968 року. Ще більше німецькі студенти протестували проти того, проти чого протестували й американські студенти та «хіпі» в 1968 році: проти війни у В'єтнамі, проти влади, проти буржуазного способу життя, капіталізму, імперіалізму та традиційної моралі. Демонстранти в Німеччині 1968 року ставили знак рівняння між сучасним німецьким капіталістичним суспільством і фашизмом, а консервативні німці старшого покоління, своєю чергою, вважали несамовитих молодих лівих бунтівників «гітлерівськими пасинками» і реінкарнованими фанатичними членами СА та СС. Багато протестувальників дійсно були лівими екстремістами; дехто справді перебрався жити до Східної Німеччини, яка надавала гроші та документи своїм прихильникам у Західній Німеччині. Західні німці старшого покоління відказували бунтівникам: «Гаразд, паняйте тоді до Східної Німеччини, якщо вам тут не подобається!»

Німецькі студенти-радикали в 1968 році вдавалися до насильства значно частіше, ніж їхні сучасники, зокрема американські студенти-радикали. Дехто з них подався до Палестини навчатися тероризму. Найвідоміша з тих німецьких терористичних груп називалася Фракцією Червоної армії (німецька абревіатура RAF). Відома також як банда Баадера — Майнхоф (за прізвищами своїх ватажків Ульріке Майнхоф та Андреаса Баадера), вона зажила особливо лихої слави. Ці терористи почали з підпалів крамниць, далі зайнялися викраденнями людей, підкладенням бомб і вбивствами. Серед жертв, яких вони викрали або вбили протягом кількох років, були такі провідні фігури західнонімецького істеблішменту, як голова Верховного суду Західного Берліна, кандидат у мери Західного Берліна, голова Дойче банку, голова Західнонімецької асоціації роботодавців. Загроза насильства з боку лівих радикалів нависла навіть над більшістю самих німецьких лівих, і тому вони припинили підтримувати радикалів. Західнонімецький тероризм сягнув піку в період 1971-1977 років, а його апогей припав на 1977 рік, коли Андреас Баадер та двоє інших ватажків RAF вчинили самогубство в тюрмі після невдалої спроби терористів звільнити їх шляхом захоплення літака авіакомпанії «Люфтганза». Після цього прокотилися ще дві хвилі тероризму, а 1998 року RAF оголосила про саморозпуск.

-

Заколот німецьких студентів 1968 року іноді називають «успішним фіаско». Хоча студентам-екстремістам і не вдалося досягти своєї мети — замінити капіталізм іншою економічною системою та повалити демократичний уряд Західної Німеччини, вони досягли деяких своїх цілей опосередковано, бо частина їхніх планів була взята на озброєння урядом Західної Німеччини, а багато ідей сподобались основній масі німецького суспільства. Своєю чергою, деякі радикали 1968 року стали провідними фігурами західнонімецької партії зелених. Наприклад, Йошка Фішер з радикала, що жбурляв каміння, перетворився на любителя вишуканих костюмів та вин і став міністром закордонних справ Німеччини та віце-канцлером.

Традиційне німецьке суспільство було авторитарним як політично, так і соціально. Ці риси, притаманні йому ще задовго до диктатури Гітлера, проявилися в нацистському суспільстві провідною роллю так званого Fuhrerprinzip, тобто принципу вождизму. Самого Гітлера офіційно величали фюрером, тобто вождем, і всі німці присягалися йому у беззастережній політичній вірності; від німецького народу під час правління нацистів вимагали соціального, а також політичного послуху лідерам у всіх сферах і на всіх рівнях життя.

Хоча приголомшлива поразка Німеччини у Другій світовій війні певною мірою дискредитувала авторитарну німецьку державу, стара еліта та її спосіб мислення збереглися і після Другої світової. Ось декілька неполітичних прикладів, на які я натрапив під час свого першого перебування в Німеччині 1961 року. В ті часи лупцювання дітей було поширеним явищем, і не лише дозволялося, а й часто вважалось обов'язком батьків. Я працював в одному німецькому науково-дослідному інституті, директор якого абсолютно одноосібно вирішував кар'єрну долю 120 наукових співробітників закладу. Наприклад, щоб отримати в Німеччині посаду університетського викладача, потрібно захистити докторську дисертацію, і ця процедура називається габілітацією. Але мій директор дозволяв габілітацію лише одному зі 120 науковців на рік, причому вибирав цю персону особисто. Де б ви не перебували — на вулиці, у школі, у приватних чи громадських будівлях — скрізь можна було побачити таблички, які щось забороняли і вказували, як можна поводитися, а як — ні. Якось уранці один із моїх німецьких колег прибув на роботу розлючений, бо напередодні ввечері приїхав додому й виявив, що трав'яну галявинку біля