Читати книгу - "Наречена Шульца"

Наступного дня пошкодувала цих грошей. Могла залишити собі трохи. Хоча б половину. Вистачило б принаймні на квиток. Але ж були колежанки зі школи і каса взаємодопомоги. Взяла, скільки вдалося, з роботи — дозвіл на подорож, спакувала, що треба. Вже з-за дверей повернулася перевірити, чи добре закрутила кран на кухні — закрутила, і помчала на двірець. Один до Варшави. Третій клас.

Вона вже тут колись була разом із Бруно, на якійсь зустрічі, до війни. До війни — чи такий час узагалі існував? Достатньо було подивитися довкола, вийшовши з двірця, щоб зрозуміти, що ні. Нічого від цього часу не залишилось. Всюди звалища, залишки стін, бита цегла, а посеред цього всього — люди-мурахи, обвішані мішками, згортками, валізами з фанери, — наче справжні мурахи, протоптали собі власні стежки. Але в сеймовому готелі майже нічого не змінилося. Стіни як стіни, м’які крісла, хоч і хтозна-які, наче знайдені на вулиці. Холодно, незатишно, як скрізь.

Чекала біля рецепції. Навіть недовго. Пані Зоф’я прислала по неї секретаря. Молодого, красивого. Незручно було розмовляти при ньому. Але зрештою це не була розмова. Мала присісти біля столика. Щось прочитати? Не мусила ставити запитання — про що? Сама ж наполягала на зустрічі. Спільна тема у них могла бути тільки одна. І тепер перед нею лежала папка. Сіра, паперова, з якимись офіційними печатками й відбитками.

Поволі літери — написані від руки, хаотично, це не був почерк Бруно — почали складатися у розповідь. Яку ніколи не хотіла б прочитати. Дотепер знала, мусила знати лише його власну версію з оповідання „Комета”. Про смерть, яка настигла його… „як стояв — неготовий і недороблений, у випадковому пункті перетину часу та простору, без закриття рахунків, не добігши до жодного фінішу, немов посередині речення, без крапки, без знаку оклику, без Божого суду і гніву…”

Але ось тут не були його слова. Когось іншого. Берґмана Юзефа.

„Лише згодом цей день назвали «чорним четвергом». 19 листопада 42 року. Це не була якась підготовлена акція, радше дика ідея місцевих ґестапівців. Таке полювання на «ваших євреїв». Об 11-й годині ранку в ґетто почалася стрілянина. На вулицях стріляли у випадкових перехожих, ґестапівці вбігали за втікачами до воріт будинків, убивали тих, хто ховався на прогонах і в помешканнях. У цей день було вбито близько 230 людей.

Навіщо Шульц пішов до цього Юденрату? Мабуть, по хліб, але якщо цього дня мав утікати, то мав бути обережнішим. Я добре його запам’ятав. Був страшенно худий і неспокійний. Мабуть, з голоду. Ці порожні очі й зізнання, що це сьогодні. Постійні вагання, страх перед рішенням. Бо ж його спіймають, з його виглядом він далеко не втече. Висадять на якійсь малій станції, витягнуть з потяга і вб’ють десь у найближчому лісі. Прощався ще з кількома знайомими. Кожен з них почув ту саму розповідь. З коментарем, що таке часто трапляється, такі облави…”

Боже, він їй це розповідав не раз. Про цю дорогу до призначення. І про вагони зі щільно зафарбованими вікнами, які везуть на смерть. Про маленьку станцію, на якій зупиняється потяг. І про ковані чоботи жандармів, які світлом ліхтаря безпомилково знаходять його обличчя. Komm, du Jude, komm.

Запам'ятали його, як відходив. „Маленький, монотонно ступав по бруківці, сірий”.

Він не був сірий. Був кольоровий, був метеликом у темряві. Великим, найбільшим серед великих… Вона, мабуть, цього не знає.

— Був поголений?

Пані Налковська дивиться на неї з тривогою.

— Що?

Думає, що я збожеволіла. Навіть не підозрює, що цим одним запитанням я знову ним заволоділа.

— Він завжди дуже дбав про це. Тож перед втечею…

Я знаю більше, ніж вона, про мого Бруно. Якщо поголений, то й пострижений. Якби було інакше, про це б згадали ці його злопам’ятні знайомі. Голився сам, але хто його міг стригти там у ґетто? Сестра? Але ж Ганя завжди ледве дихала…

Води? Ні, вона не хоче води. Хоче вже тільки правди, навіть найстрашнішої. Стільки разів ставила собі це питання. Що тоді сталося? Відповідь має перед собою. От лише мусить перестати гладити його по поголеному обличчі й жорсткому волоссі. І читати далі.

„Несподівана стрілянина застала Бруно посеред вулиці. Почав утікати. Знайомий, молодший і сильніший, біг набагато швидше. Шульц біг за ним, але сили його покинули.

Ґестапівець Ґюнтер застрелив його на дорозі, біля ринви. Наздогнав Бруно, спіймав його. Відвернися, — крикнув. І вистрелив йому в потилицю. Dreh dich um! Вистрелив двічі.

Здається, увечері в казино сказав Ландау: «Я сьогодні вбив твого єврея». — «Шкода, шкода, — відказав на це Ландау. — Той єврей був мені ще потрібний»”.

Кожне слово як удар у самісіньке серце. Відклала папку. Вже не було за що триматися. Раптом побачила обличчя Налковської.

— Я думала, що ви знаєте.

Не мусила відповідати. Вона вже нічого не мусила.

— Ми чекали на нього тут, у Варшаві. Я тоді мешкала на розі Нового Світу