Читати книгу - "Засвіти"

собі навпроти. На мить запанувала незручна і томлива мовчанка. Старшина загайно розстебнув розкішного кунтуша, відкинув набік з лавки криву, оздоблену в наруків’ї шаблю, дістав неквапно з кишені засмалену люльку, вибив її об стіл обавно, засмаленим пальцем натоптав тютюну і, викресавши добрим начинням вогню, запихкав. З-за каламайкового пояса, що оперізував його на диво тонкий стан, Сірко побачив блискуче поруччя дорогого пістоля. Устиг помітити і дорогий тонкий ланцюжок, що виблискував золотом, звисаючи з шиї, і ховався за кармазиновим коміром сорочки під шовкову стрічку...

Іван знав, що треба щось говорити хоч для годиться, але чим довше думав, тим більше губився і мовчав. Мовчав, видивляючись на молодика, і старшина.

— ...То, кажеш,— не витримав, видно, гість мовчанки,— нема ні братів, ні сестер у тебе, молодче? — знічев’я заговорив той, віддаючи всю увагу люльці.— Воно кому що... Та краще тим не перейматися, бо козакові, попри все, за матір є Січ, повна сябрового товариства та побратимства вірного, а в ній прихітно можна придбати і хисту молодецького, і скруту обійти.. Посполитому з тим значно гірше. В нього жінка, діти, господарство та, хоч яка там би мала, земля... І праці, й поту, і серця до того треба доста... А вже коли говорити про жіноцтво та дівчат, що не завжди можуть себе обстояти, що мусять відробляти панщину, піклуватися дітьми і старими, та ще й гвалти терпіти, то й зовсім треба радіти, що носиш штани та ще й на Січі. Тепер, правда, і до Січі...— затягнувся він.— Тепер, правда, і до Січі магнати пробують руки простягати, та, слава богу, вони в них, на наше щастя, куці ще...

Старшина на якийсь час замовк, ніби щось пригадуючи, цмулив люльку, аж дим йому заходив у вічі, тарабанив по столу пальцями.

— А волость нищать,— продовжив він нарешті, ніби пригадавши попередню думку.— Коли так піде, хлопче, то за десяток років і Запороги спорожніють. Чоловіків татарин та турчин на ланцюги до каторг припне чи шляхта на палях та шибеницях винищить. Знайдуться й такі, що в перекинчики підуть, забувши чи відцуравшись і мови матірної. А жінки в неволі панській та бусурманській яких народять синів? Хіба отих же перекинчиків та покручів-потурнаків, що пожадливістю своєю та власним хосом донищать і нарід наш, і край сплюндрують... Адже чув, певно, і за Балик, і за Чемерисів, і за Чорнобаїв?..— сплюнув він.— Та... нужда й закон міняє, отож побачимо... Була б лише одностайність та розуміння, куди ми дійдемо без неї.

Він говорив так впевнено і мов завчено, ніби вже не раз повторював, а в обличчі світився і розум, і гнів, і розпач, що здалися Іванові і дивними, і незрозумілими, бо нарікати отакому козарлюзі-старшині ніби й не пасувало, тримаючи пістоля й шаблю при боці.

— Отак воно, сину,— додав він згодом, покивавши в роздумі головою.— А ти ж звідки й чий тут?.. — роздивлявся на випнуті хлоп’ячі рамена.

Розпитавши про все Івана, що чомусь довірливо і приязно зізнався йому, старшина замислився й примовк:

— Слобожанщина, слаба богу, ще покіль в спокої перебуває. Там і совокупні грунти надільні, і мливо спольне, і люди як сябри на отих грунтах сидять, бо від магнатів та їхніх посіпак відірвалися, а до бояр московських та тих же посіпак при них ще не прив’язалися... Та й те сказати, натерпівшись татарщини, московити співчуття і мир до нас мають, найпаче чорний та біглий люд до нас приязний. Та й з ясирів здебільше лиш ми їхнього брата звільняємо, як щастить, і віри ж однієї. Посполитому в них також не з медом живеться. На барщину спину гне, оброки всілякі платить, побори безмірні терпить, а катувань всіляких та знущань... Наслухався їхнього брата до оскоми... Та й цар ніяк не ліпше короля польського, коли ще не гірше в кілька разів, бо короля королята-магнати в’яжуть, а цей — самодержець...

— ...Пане курінний отамане!.. Ідіть уже!..— почувся раптом чийсь поклик із-за кручі.— Пане курінний!..

Старшина примовк, неквапно оглянувся:

— Що там скоїлося?.. Приїхали вже?..— запитав він у джури, що, задихавшись, бігцем поспішав до них.

— Еге... депутації наїхали... Вже в зборню пішли... Гонець доповів, що кіш з походу ось-ось має бути. Пан наказний веліли розшукати вас небарно.

— То ж для чого я там?..

— Не сказали, прошу пана...

— Отак-то, молодче, кидай журбою об землю та придивляйся і прислухайся до всього, колись пригодиться. Нужда закон виправляє, а то й міняє,— підвівся він і пішов повагом у бік майдану, проведений зачудованим поглядом Івана.

— А ти з якого ж куреня будеш? — поцікавився джура, коли вони лишилися на самоті.

— З третього...

— Батько Сулима тобі земляком чи родичем буде?

— Оцей?..— видихнув злякано Сірко.— То він і є отой Сулима?.. Галерник? Що не є найсправжнісінький? Той, що потопив при Галіль-паші, втікши з турецької каторги, десятьма чайками сімдесят галер турецьких? Що ходив на Константинополь і Боспор у Хотинську війну? Той, що ледь не полонив роздітого Гусейн-пашу в наметі?..— не вірив хлопець.

— Він же, він, їй-богу! — клявся здивовано джура.— А ти, бачу, обізнаний...

— Дід Ничипір оповідав мені. То це він із донцями був і в Трапезунді, і Азові?..— не вірилось юнакові.

— А то ж ще хто?.. Двісті знакомитих турок папіжові Павлові подарував. Золоту ікону від нього має за це... А болгарів скільки звільнив, ляхів та литвинів, а ясиру!.. Зачурканий, характерник він! Ні кулі, ні ядра його не беруть,— притишив таємничо голос джура.— Болгарам в поміч як пішов, то звільнили такий ясир,