Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

А ми на них злі. Хто там зі мною не був, не бачив, не пережив, не відчув — той мені ніхто».

Усі ці висловлювання глибоко ображають мою людську гідність, оскільки я таке не казав, так не думаю і вважаю, що ці відомості плямують мою честь як чоловіка, людини, солдата...

20 січня 1993 року

Без особистого підпису

Зі стенограми досудової співбесіди

Суддя: Т. Городнічева; адвокати: Т. Власова, В. Лушкинов; позивач: О. Ляшенко; відповідач: С. Алексієвич.

Суддя Т. Городнічева:

— Позивачу, ви стверджуєте, що письменниця спотворила повідомлені вами факти?

О. Ляшенко:

— Так.

Суддя Т. Городнічева:

— Відповідачу, прошу вас дати пояснення по суті цього питання.

С. Алексієвич:

— Олеже, я б хотіла нагадати тобі, як ти розповідав і плакав, коли ми зустрілися, і не вірив, що твою правду, можливо, буде колись надруковано. Ти просив, щоб я це зробила... Я написала. І що тепер? Тебе знову ошукують і використовують. Удруге... Але ж ти казав тоді, що вже ніколи не дозволиш себе обманути?

О. Ляшенко:

— Побули б ви на моєму місці: мізерна пенсія, роботи в мене немає, двоє маленьких дітей... Дружину нещодавно скоротили. Як жити? На що жити? А у вас гонорари. Друкуєтесь за кордоном. А ми, виходить, убивці, ґвалтівники.

Адвокат Т. Власова:

— Я протестую. На мого підзахисного чинять психологічний тиск. У мене батько був льотчиком, генералом, він теж загинув в Афганістані. Там усе було святим. Вони виконували присягу. Батьківщину захищали...

Суддя Т. Городнічева:

— На чому наполягає позивач?

О. Ляшенко:

— Щоб письменниця переді мною публічно перепросила і мені було відшкодовано моральні збитки...

Суддя Т. Городнічева:

— Ви наполягаєте лише на спростуванні опублікованих фактів?

О. Ляшенко:

— За мою зганьблену солдатську честь я вимагаю, щоб С. Алексієвич заплатила мені 50000 карбованців.

С. Алексієвич:

— Олеже, я не вірю, що це твої слова. Ти це говориш з чужих слів... Я пам’ятаю тебе іншого... І ти надто дешево оцінив своє обпалене обличчя, втрачене око... Але це не мене треба до суду кликати. Ти сплутав мене з Міністерством оборони і Політбюро КПСС...

Адвокат Т. Власова:

— Я протестую! Це — психологічний тиск...

С. Алексієвич:

— Коли ми з тобою, Олеже, зустрічалися, ти був чесним, я боялась за тебе. Я боялась, що в тебе можуть бути неприємності з КДБ, адже вас усіх примушували підписувати папери про нерозголошення військової таємниці. І я змінила твоє прізвище. Я змінила його, щоб захистити тебе, а тепер маю цим же від тебе сама захищатися. Оскільки там не твоє прізвище, то це — збірний образ... І твої претензії безпідставні...

О. Ляшенко:

— Ні, це мої слова. Це я говорив... Там і про те, як мене поранило... І... Там усе моє...

Із судового позову Катерини Микитівни Платіциної, матері загиблого майора Олександра Платіцина

6 жовтня 1989 року в статті «Ми повертаємося звідти...» в газеті «Література і мастацтва» було опубліковано уривки з документальної книги Світлани Алексієвіч «Цинкові хлопчики». Один із монологів — матері загиблого в Афганістані майора О. Платіцина — підписано моїм іменем.

Цілком цей монолог увійшов до книги С. Алексієвіч «Цинкові хлопчики».

У монолозі, надрукованому в газеті й книзі, спотворено мою розповідь про сина. С. Алексієвич, незважаючи на те, що книга документальна, деякі факти додала від себе, багато чого з моєї розповіді випустила, дійшла самостійних висновків і підписала монолог моїм іменем.

Стаття ображає і принижує мою честь і гідність...

Без особистого підпису й дати

Зі стенограми досудової співбесіди

Суддя: Т Городнічева; адвокати: Т. Власова, В. Лукшинов; позивач: К. Платіцина; відповідач: С. Алексієвич.

Суддя Т. Городнічева:

— Ми слухаємо вас, Катерино Микитівно...

К. Платіцина:

— Образ сина, закарбований у моїй свідомості, зовсім не збігається з образом, змальованим у книзі.

Суддя Т. Городнічева:

— Чи могли б ви пояснити свою думку: де саме, у якому місці і як спотворено факти?

К. Платіцина (бере книгу):

— Там усе не так, як я говорила. Мій син був не таким. Він любив свою Батьківщину. (Плаче.)

Суддя Т. Городнічева:

— Я прошу вас заспокоїтися й назвати нам факти.

К. Платіцина (зачитує з книги):

— «Після Афганістану (це коли він у відпустку приїхав) ще ніжнішим став. Усе йому вдома подобалось. Але були хвилини, коли сяде і мовчить, нікого не бачить — ночами зривався, ходив кімнатою. Одного разу прокинулась від крику: “Спалахи! Спалахи!” Іншого разу чую вночі: хтось плаче. Хто в нас може плакати? Маленьких дітей немає. Відчиняю його кімнату: він обхопив голову двома руками і плаче...»

Він був офіцер. Бойовий офіцер. А тут його показано плаксієм. Хіба про це потрібно було писати?

Суддя Т. Городнічева:

— Я сама готова заплакати. І не раз плакала, коли читала цю книгу, вашу розповідь. Але що тут ображає вашу честь і гідність?

К. Платіцина:

— Розумієте, він був бойовий офіцер. Він не міг заплакати. Або ось іще: «За два дні був Новий рік. Під ялинку нам сховав подарунки. Мені хустку велику. Чорну. “Навіщо ти, синку, чорну вибрав?” — “Матусю, там різні були. Але поки моя черга дійшла, лише чорні лишились. Подивись: вона тобі пасує...”»

Виходить, що мій син стояв у чергах, він терпіти не міг магазини і черги. А тут він на війні стоїть у черзі... Мені, за хусткою... Навіщо було про це писати? Він був бойовий офіцер. Він загинув...

Світлано Олександрівно, навіщо ви таке понаписували?

С. Алексієвич:

— Коли я писала вашу розповідь, я теж плакала. І ненавиділа тих, хто послав вашого сина марно загинути в чужій країні. І тоді ми були з вами разом, заодно.

К. Платіцина:

— Ви кажете, що я маю ненавидіти державу, партію... А я пишаюся своїм сином! Він загинув як бойовий офіцер. Його всі товариші любили. Я люблю ту державу, у якій ми жили, — СРСР, тому що за неї загинув мій син. А вас ненавиджу! Мені не потрібна ваша страшна правда. Вона нам не потрібна! Чуєте?!

С. Алексієвич:

— Я могла б вас вислухати. Ми могли би поговорити. Але чому ми повинні говорити про це в суді? Не можу зрозуміти...

...За кондовим радянським сценарієм, Світлану Алексієвич організовано проклинають як агента ЦРУ, посіпаку світового імперіалізму, яка