Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Голос перепілки 📚 - Українською

Читати книгу - "Голос перепілки"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Голос перепілки" автора Марія Романівна Ткачівська. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 72
Перейти на сторінку:
на світ. Хоча світу не бачила. Їй здавалося, що то не вона сидить у цій чужій для неї господі, а її тінь. М’яка й велика подушка муляла плечі. Надто тяжка перина не давала дихати. Гладеньке й тонке простирадло ковзало під ногами. І вона ковзала в цьому чужому для неї світі, не знаючи, за що вхопитися. Яка безконечно довга була ця перша ніч!

Стефка давно змирилася зі своєю долею. Хіба в неї були інші двері у світ? Борис любив начальникувати як удома, так і в селі. Він не дуже дослухався до думки інших. Заправляв сам усім, що потрапляло йому під руки. З Розею поганенько ладив. «Поганенько» – це ще м’яко сказано. Відколи в родину прийшли два зяті, він трохи стримувався й дівчат рукою не рушив. Але верховодити не полишав. Не любив ні Розю, ні її дітей. Він любив їхні статки. Серед них почувався можновладцем, хоч ним ніколи не був. Та й статки не були такі вже видні, як у пана Зелінського.

Розя була м’якша, ніж думала Стефка. Вона не те що не старшувала в хаті, а мусила приставати на все, що казав Борис. Хоч той не завжди казав мудре. І Розині діти були згідливі й приємні, а Борисового духу боялись, як вогню.


Ірця весь час приподоблялася Стефці: то у вареники більше сметани покладе, то перед сном ще одне тістечко принесе. Вона була добра дитина. Розя теж догоджала Стефці чим могла. А та вже не знала, що й думати: їй досі ніхто, крім Мартина, ніколи не те що не прислужував, а й води не подав.

– У цьому домі нічого ніколи не бракувало.

– Хіба що любові, – хитнув головою Мартин.

Він поклав на стіл тарілку зі сливками.

– Це вам, мамо. Їжте.

– У вас ростут такі сливки?

– Це колгоспні, мамо. Ми вночи принесли.

– Чи ви чисто подуріли? Чи у вас біда, аби до колгоспу ходити?

– Не біда. Та ми з Ірцею вирішили…

– Та ти вже не з бідних, Мартине, – перебила його Стефця. – А що, як Борис взнає?

– Він не буде знати. Ми в сіні сховали. Коли Борис до колгоспу піде, ми їм дамо лад.

Стефка поклала в рот сливку, а вона не ковталася. І не тому, що не той смак. І не тому, що з колгоспу. Вона вже не розуміла Мартина. Коли бідний стає багатим, у нього голова думає наперед, а руки – назад. Мартинові це в голову не втовчеш.

Поки Мартин порався в хаті, Борис прислав із колгоспу фіру, навантажив на неї всі десять відер сливок, знайдених під сіном, і відправив у колгосп.

– Скажи свому Мартинови, – звернувся він до Ірці, – якщо ще раз так зробит, я й’го під трибунал віддам. Разом із тобов! Ото злодюги! На власність народу замахнулися?! – Борис сплюнув на землю й розтер ногою. – Най Мартин прийде до колгоспу й забере своє відро сливок. Десята частина його, а решта – державне імущество. Понятно? Сіно, яке ви накрали, я тоже забрав до колгоспу. Десята частина ваша. Можете прийти й забрати разом із сливками.

– Але всі берут, тату, – виправдовувалася Ірця.

– Берут батраки. А заможні заробляют. І ще скажи свому Мартинови, що ті вибрані сливки, які він приховов окремо, я висипав до колгоспних: нема чого собі краще, а іншим гірше.

Мартин по сливки не пішов. І по сіно не пішов. Він твердо відмовлявся працювати в колгоспі, хоч би як Борисові цього хотілося. «Прєдатєль совєцкой власті», «продажна шкура», «враг народа»… Які тільки слова не сипалися на голову Мартина, коли той сказав, що йде з колгоспу. Та Мартин не зволікав. Вирішив, що після народження дитини поїде працювати на турбазу, що відкрилася у Вижниці. Борис ніяк не міг цього простити Мартинові.

– Ото бенькарт! Шкура ти, Мартине! Наволоч остатна! Колгосп лишаєш. Та з мене всі кури сміятиси будут, – не заспокоювався Борис. – Ото’м гадину пригрів, – розчахнув Борис двері й вилетів на подвір’я.

– Збирайся, Ірцю. Їдемо вже. Я не хочу, аби наша дитина народилася в цім домі, – відрубав Мартин, зачиняючи з гуркотом двері.

– Тихіше, – приклала до губів палець Ірця.

– Не хочу тихіше. Най чує! Більше не можу дивитися, як він топче нас усіх у багно. І як дотепер топтав мене й Стефку, – не припинав язика Мартин.

Він шарпув дрерима, що ті аж похитнулися, і вийшов надвір.

– Ти все чув, Борисе? І ще одне: колись я хотів мати дєдя, аби діти мене за остатного не мали, а тепер не треба. Як казав Андрусь, краще ніякий, ніж дурний.

– Марш звідси, і аби твої ноги тут не було, – сичав крізь зуби Борис.

На те надлетіла Розя.

– Бійси Бога, Борисе. Май розум!

– Розум? То кому тут бракує розуму? Та я йому зара’ той розум назад вкручу, – припливали до Бориса сили. Він, як дикий пес,

1 ... 61 62 63 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Голос перепілки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Голос перепілки"