Читати книгу - "Витівки Йонатана Коота"

Заохочені цими сердечними словами, дружно гримнули в чотири голоси, облямовані знизу оксамитовим баритоном Йонатана, а згори шовковим сопрано Зосі.

Всі звеселіли, ще рясніше посипалися жарти, і Ерик, сівши на край кришталевого келиха, який підсилював і примножував кожний звук, наче футляр-резонатор фортепіано, проспівав:

— Чудово! — вигукнула панна Зося. — Ну просто як Пшилєппа. Браво, біс!

— Біс, біс! — підтримав її боцман Добромир.

Поки звучала пісня і ці захоплені вигуки, Йонатан Коот, прихопивши по дорозі телефонний апарат, вийшов на сходову клітку і причинив двері, пропустивши шнур у шпарину біля порога.

— Що це там за дивний велосипед висить на стіні в коридорі? — спитав він, повернувшись назад.

— Десантний, капітане, — відповів Добромир, променіючи, наче сонечко. — Невдовзі я продемонструю вам цю конструкцію в русі; хай-но тільки виберуся провідати своїх дітей, об’їду всю Польщу.

Коот, так само, як і боцман, був у чудовому настрої, він раз у раз підкручував вуса, а за хвилинку вони вдвох утнули танець морської піхоти. Підскакували так високо й тупали так сильно, що лампа й келихи лишилися цілими тільки завдяки втручанню іззовні. В один з моментів хтось делікатно постукав і в прочинених дверях з’явилася фізіономія постового Войтасика.

— Я дуже вибачаюсь, пане боцмане, але просив би сьогодні під рифові вітрила, ви в курсі…

— Так, так, — відповів Добромир. — «Тер-рор, Хор-рор, Мар-рмелад».

— Отож-бо, — зітхнув Войтасик і відступив назад, тихенько причиняючи двері.

— Може, ввімкнемо радіо? — запропонував Йонатан.

— На яких хвилях?

— Давайте спочатку місцеву програму.

Клацнув перемикач, і всі вони почули знайомий голос;

— Говорить інспектор Новак. Я хочу повідомити громадян нашого Міста, що ніяких підстав боятися немає. Оперативна група встановила телефонний контакт з викрадачами і одержала від них таку заяву. Цитую. — Детектив витримав довгу паузу, щоб підкреслити, наскільки текст, який він зачитає, для нього чужий, — «Террор, Хор-рор, Мар-рмелад, — безбарвним голосом прочитав він, — Марієтта і Ясь дякують за вияви прихильності. Наші умови лишаються в силі також і вночі. Сьогодні ввечері сядьте біля відчинених вікон на свіжому повітрі і, слухаючи соловейків, тверезо поміркуйте, хто більше зичить вам добра: ви чи ми?.. Тер-рор, Хор-рор, Мар-рмелад». Кінець цитати, — сказав Новак і теплим голосом, який викликав довіру, додав: — Доброї вам ночі, громадяни. ОМ пильнує.

— Я думаю, можна вимкнути, — мовив Йонатан. — Виявляється, у них немає запису криків.

— Як ви сказали? — не зрозумів Добромир. — Щось мені невтямки.

— Я кажу, що запису криків на плівці в них немає, а терористи передавали в ефір стогін, зойки, виття і таке інше.

— Я знаю інспектора. Це чоловік сумлінний, — боцман узяв Новака під захист. — Очевидно, він пропустив ці звуки спеціально, щоб не спотворити цитату.

Коли недільні сутінки опустились на місто, соловейки, вражені незвичною тишею, озвалися не зразу. Першими затьохкали сірі, котрі були більші й сміливіші. Але й вони, призвичаєні перекрикувати оскаженілі транзистори, досить довго не могли склеїти пісню, і тільки-но почали висвистувати, як зразу впали у фальш:

— Ззі-іть… Ззі-іть…

Нарешті осмілився Іржавий, двічі просвистів сигнал, потім зв’язав трелі в коротку пісеньку і скінчив її, як кажуть музиканти, амабільменте, тобто чарівно й мило. А потім розпочався прекрасний концерт, співочий конкурс за нагороду серця, пір’ячко і гніздо, звите з трави в глибокому затінку густолистих заростей, висланого вовняним пухом фірми «БАРАНЧИК», яка мала своє представництво на площі Гармонійного розвитку.

Навіть найстарші громадяни, які ще пам’ятали голови цукру, загорнуті в синій папір, гасові лампи і гільзи двоватки «Сокул», відверто визнали, що такі солов’їні серенади вони почули вперше в житті цієї ночі з вільної неділі на безм’ясний, бездимний, безалкогольний і безгомінний понеділок.

Робочий день почався в напруженій атмосфері. Не приглушені ревищем транзисторів, молоді люди нервово реагували на кожен навіть найтихіший стукіт каблуків об тротуар чи цвірінькання горобця на гілці. Але гуртик дошкільнят, які пройшли вулицями, несучи на паличках від льодяників зображення Пшилєппи і Радохи, всі зустріли привітно. Особливо коли на транспаранті, пошитому з фартушків, прочитали гасло, написане виховательками під диктовку дітей: