Читати книгу - "Судний день"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Я зауважив, пане сотнику, що пан якийсь збентежений останнім часом. Навіть на бенкеті нічого не скуштував, – знову почав розмову Младанович.
Гонта криво посміхнувся:
– Пане губернатор, просто на бенкеті були занадто вишукані страви.
– Зрозуміло, пан ще до них не звик.
– Та ні, пане. Просто ті, що зараз ідуть на нас, взагалі не мають що їсти, і черствий сухар для них був би розкішшю. Може, тому вони такі злі, може, в тому успіх їхніх перемог?
Младанович холодно поглянув на свого співбесідника.
– Не впізнаю пана. Зазвичай пан більш холоднокровний. А може, це я почув у вашому голосі ноти співчуття й розуміння до гайдамацької наволочі, яка залила наш квітучий край кров’ю? Яка руйнує те, що ми всі так довго будували?! Чи, може, пан занадто стомився, керуючи сотнею, і я маю довірити її комусь іншому?
Гонта поблід. Що-що, а переконувати губернатор умів добре, і з ним треба обдумувати кожне сказане слово.
– Може, пан і має рацію, може, я й справді занадто старий і мені краще поступитися місцем комусь іншому. А я осяду собі на хуторі і буду стрічати старість з родиною, сіятиму гречку.
Губернатор дивився на сотника впритул, не кліпнувши повіками.
– У пана й справді є гарний маєток, родина, є чим пишатися. Та це все дісталося тобі, сотнику, від вельможного воєводи за добру службу. Усі давно знають, як цінує тебе граф Потоцький за твою мужність та відданість, і саме тому ти, простий хлопський син, став козацьким сотником. Та не забувай, що прихильність магната здобути тяжко, а втратити можна за одну мить.
Гонта відчув погрозу.
– Пане, я козак, а не шляхтич, і не розумію тонких натяків. Нехай пан мені більш просто пояснить, що вам від мене треба, і я піду собі, бо в мене багацько справ.
Губернатор видихнув і відвернув погляд. Сказав за мить:
– Ти, пане сотнику, не хвилюйся, за мої слова образи не тримай. Час зараз такий, сам розумієш: панькатися ніколи, кожна віддана людина важить більше золота. Воєвода дуже цінує тих, хто не відвертається від нього в скрутну мить. Їх вельможність слово дав, що як тільки ми придушимо цю нечисть, він дасть тобі чин полковника, нові маєтності та нобілітує. Треба лише пережити гідно ту веремію.
– А ми її переживемо? – нараз запитав пан сотник. – До мене чутки дійшли, що гайдамаків зібралася не одна тисяча, що Москва за ними руку тягне. Схоже, що ця веремія таки на довго затягнеться.
У відповідь губернатор засміявся:
– Ха-ха-ха! Ти ж військовий чоловік, сотнику. Скільки то вже таких повстань було придушено нашими залізними полками?! А Москва? От побачиш, цариця відхреститься від проклятих гайдамаків, і війська її самі топтатимуть їхні трупи. Кому потрібно це бидло? А державні мужі завжди домовляться – і кожен лишиться біля свого інтересу.
Гонта відвернув очі й знову поглянув на фортецю, де копошилися вартові.
– Що я маю зробити?
Губернатор поклав руку на його плече.
– Та що нам тут говорити? Пішли до мене в кабінет – там спокійніше.
Гонта відчув якусь тривогу: невже Младанович щось підозрює? Та діватися було нікуди: сотник пішов.
Всередині кабінету уже зібралися шляхтичі з найближчого почту губернатора, а також великі військові чини, а серед них і полковник козацький Обух. Тривога загострилася, однак сотник сів на запропоноване йому крісло. Младанович продовжив говорити:
– Ти маєш зрозуміти, пане сотнику, що козаки з надвірних сотень табунами перебігають до гайдамаків, повіривши в їхню брехню. Тому, багато людей, скажемо так, не зовсім довіряє козакам. Впливові люди наполягають, щоб ти, сотнику, прийняв унію.
Гонта посміхнувся.
– Але ж ми вже про це говорили, пане губернаторе! Якщо я і погоджуся, то як це сприймуть мої козаки? Чи стануть мене слухати, чи залишиться у них віра й повага до мене?
– Вони не знатимуть. Зробимо це у вузькому колі, щоби заспокоїти самих недовірливих.
Гонта стиснув кулаки.
– Пане губернатор, ви вимагаєте від мене неможливого. Моя віра – віра моїх батьків – завжди допомагала мені в бою, як я її тепер можу зрадити?
Губернатор наполягав.
– Смішний ти, сотнику. Віра розділила людей, а Бог то один. Скорися, тобі ж краще буде.
– Ні, пане, не буде цього. Мені не треба ні чинів, ні маєтків – нічого. Та я віри своєї не зміню: умру православним, як народився і як мене батьки охрестили.
Це було сказано так твердо, що губернатор більше не наважився його переконувати.
– Якщо так, то ми тобі більше довіряти не можемо. Віддай шаблю, пане сотнику!
Усі присутні в цю мить свердлили Гонту очима, декотрі навіть поволі потяглися до своєї зброї. Сотник підвівся, поволі відшпилив домаху і поклав на стіл перед губернатором.
– А тепер листи…
– Що? – не зрозумів Гонта.
– Не клей дурня, сотнику, мені все відомо! – гримнув губернатор по столі кулаком. – Ти сьогодні зустрічався із ченцем – і він тобі передав листи від гайдамаків!
При цих словах присутні також почали підводитися на ноги.
– Давай, сотнику, вивертай кишені, – гаркнув один
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Судний день», після закриття браузера.