Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Чигиринський сотник 📚 - Українською

Читати книгу - "Чигиринський сотник"

614
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чигиринський сотник" автора Леонід Григорович Кононович. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 179
Перейти на сторінку:
Гляди ж, зроби усе так, як я тобі загадав.

— Не сумлівайтеся, мостивий пане, — каже Барабаш, насилу вдержуючи жеребця, — все до ладу буде! У мене слово з ділом не розходиться: козак сказав — козак зробив.

Та й пхнув коня п’ятами. Як узяв жеребець із місця, то за мить лише голову Барабашеву видно було унизу, а потім і вона сховалася у травах.

— Йолоп йолопом!.. — сплюнув Мурмило. І до змія: — Гайда, дідьча потворо!

Застугонів холодний вітер, гойнув сиву од роси траву — знявся змій у небо і, окресливши коло над могилою, щез у густій імлі, наче й не було його.

А як зробилося тихо, то старий крук, що сидів у верболозі, стрепенувся, зиркнув туди-сюди і, непоквапом розправивши крила, полетів до Кичкасу.

II

Четвертий день були Михась із характерником у дорозі. Їхали поволеньки, бо весь час доводилося переправлятися через великі та малі річки, що впадали у Дніпро, та ще й дощі лляли, що світа не видно було за ними. Як ось удосвіта поминули Хортицю, а пополудні стало чути далекий клекіт води, що біжить по камінню.

— От уже і Кичкас близько, — каже характерник. — Небезпечне тут місце, та поїдемо берегом, щоб подивився ти на всю ту дивоглядію, котора тут є!..

— Ох і комарів у сім краю! — каже Михась. — Геть осьо покусали мене!

— Ого, сину, — засміявся Обух, — се ще мало їх… виведуться осьо! На Дніпрі та у Великому Лузі комарів така сила, що ти, либонь, і не бачив стільки… Як вийдеш було із куреня, то все кругом гуде, наче бджоли у вуликах. А в червні мошва плодиться, що ще гірша од комарів!

— І як же од того всього рятуватися? — питає Михась.

— Дьогтем умиваємося, — каже характерник. — Встаєш ото уранці та й мастиш ним голову і лице… а то покусають, що спухнеш, мов бенцвал жидівський! Тяжке тут життя… недарма кажуть: біда козача!

— Так на те ж і козак, щоб ніякої біди не боятися, — каже Михась.

— Та й то правда, — каже характерник. — Тим-то й живуть за порогами лише ті, хто з кременю та заліза, як писав один гречин про нас… Чимало люду приходить на Січ, та небагато в ній залишається!

— А ті куди діваються?

— Хто назад вертається, а хто по зимівниках та хуторах осідає наймитувати… Козаком непросто зробитися! Гречкосієм чи крамарем, чи писакою нікчемним і дурень може стати… а щоб лицарем, то не кожному те дано.

— Дід казав, що як збирає ото кошовий козаків у похід на Крим, то так оголошує: «Хто хоче за віру Дажбожу бути набитим на палю, хто четвертованим хоче бути, колесованим, хто ладен муки прийняти за Господа нашого і Матер Божу, Пречисту Ладу, — приставай до Війська Запорозького»… — замислено мовив Михась.

— От-от, — кинув характерник. — Як поляжеш у бою, то потрапить твоя душа прямісінько до покоїв Дажбожих. Там щурі да пращурі наші бенкетують, а юні діви їм прислуговують, мед та вино підносять і всі їхні забаганки сповняють слухняно… А умреш гречкосієм чи писарем, то будеш тільки дивитися здаля на тую втіху та облизуватися, мов цуцик!..

Отак балакаючи, виїхали вони на берег, і розкинувся перед ними Дніпро у двох широченних рукавах, що сяяли на сонці, неначе шкло, — один звертав круто у ліву руч, а другий прямо ішов праворуч. А там, де розгалужуються вони, бовваніли на правому боці три височенні камені,— наче постаті якихось велетів, що завмерли на чатах.

— Отсе тобі й два річиська Дніпрові,— каже характерник. — Он той, що ліворуч пішов, зветься Новий Дніпро, а которий прямо — Старий. А далі, за Кичкасом, на сімдесят верстов самі пороги тягнуться…

— А що ж то воно за камінюки такі стоять? — питається малий козак.

— То Стовпи, що стережуть землю Троянову. Ще як не було на сій землі козаків і Січи не було теж, то жили тут велети — такі люде, що заввиш, як отсі каменюки… Служили вони батьку нашому Дажбогу, і за службу тую подарував він їм сей край. Та не помирилися тії велети між собою, почали воювати… Розгнівався Батько Троян та й обернув їх у камені. Отепер, каже, стійте та пантруйте, щоб яке лихо у мою землю не закралося! То так тії стовпи й досі стоять…

З’їхали вони у діл та й спинилися коло тих стовпів. Коли ж дивиться Михась, а в середнього стовпа коло підніжжя видовбане таке, як миска.

— А се що за чудасія? — питається в Обуха.

Усміхнувся характерник під вусом.

— А се, — каже, — запорожці з сієї миски галушки їдять! Ото наварять та вивернуть сюди, а тоді як посідають — і давай наминати ложками по п’ять саженів завдовж!

— А як же ж його їсти тією ложкою?

— А годують одне одного… Спочатку сей того, що навпроти, а той потім його. Так і наїдалися…

1 ... 61 62 63 ... 179
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чигиринський сотник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чигиринський сотник"