Читати книгу - "Небезпечне сватання"

— Твоя мати, мабуть, дуже тебе любить. Я б хотіла її побачити.

Арне уявив собі, як Елі сидить у їхній світлиці й дивиться крізь вікно на гори. Хвилювання стисло йому груди, до обличчя прилила кров.

— Тут страшенно гаряче, — мовив він і встав.

Елі почула, що він підвівся.

Ти хочеш іти? — спитала вона, і Арне знову сів. — Приходь до нас частіше. Мама тебе так любить.

— Я б приходив… але ж треба мати якусь справу.

Елі хвилину помовчала, ніби зважувала щось.

— Я думаю, що мама попросить у тебе якоїсь послуги, — нарешті сказала вона.

Арне почув, як Елі підвелась на ліжку. Навколо залягала тиша, знизу також не долинало жодного звука. Тільки на стіні цокав годинник. Раптом вона вигукнула:

— Якби це було літо!

— О, якби було літо!

Арне уявив собі росяне листя, дзеленчання дзвоників череди, вигуки пастухів у горах, спів у долині. Чорне озеро блищить на сонці, в його мерехтливому плесі віддзеркалюються хутори. Елі виходить і сідає на берег, як того вечора.

Якби було літо! — ще раз мовила вона. — Я сіла б собі на пагорбі і напевне заспівала б свою пісню.

Арне засміявся й спитав:

— А про що то була б пісня?..

Про щось гарне… ну, про… я й сама не знаю…

— Скажи, Елі!

Він радісно підхопивсь, але опам’ятався й знову сів.

-ї- Ні, не скажу, нізащо в світі! засміялась дівчина.

— А я ж тобі співав, як ти просила.

— Співав, але… ні, не скажу!

— Елі, ти, може, думаєш, що я сміятимуся з пісеньки, яку ти склала?

— Ні, я так не думаю, Арне, але то не я її склала.

— А що, хтось склав її для тебе?

— Та якось так сталося, що вона перейшла до мене.

— То прокажи її мені.

— Ні, ні, не можу, не проси мене, Арне!

Вона, мабуть, сховала голову в подушку,

бо останніх слів було майже не чутно.

— Ти, бачу, не така добра до мене, як я до тебе, Елі! — сказав він, підводячись.

— Це не те, Арне… ти мене не розумієш… Це було… я й сама не знаю… хай іншим разом… Не гнівайся на мене, Арне! Посидь ще зі мною! — Вона заплакала.

— Елі, що з тобою? — Він замовк і прислухався. — Тобі погано? — спитав він, сам цьому не вірячи.

Елі не переставала плакати. Він відчув, що тепер треба або посуватись далі, або відступати.

— Елі! — пошепки мовив він.

— Що? — так само пошепки відповіла вона.

— Дай руку!

Вона нічого не відповіла. Якусь мить Арне напружено прислухався, тоді помацав по ковдрі й знайшов її маленьку теплу руку

На сходах почулася чиясь хода, і вони відсмикнули руки. То мати несла їм світло.

— Чого ви так довго сидите поночі? мовила вона, ставлячи на стіл лампу.

Ні Елі, ні Арне не могли витримати світла. Дівчина сховала голову в подушку, а він затулив очі рукою.

— Еге ж, спершу світло трохи ріже очі, але це швидко мине, — мовила мати.

Арне схилився, шукаючи на підлозі шапки, якої там не було, тоді вийшов з кімнати.

Другого дня Арне почув, що після обіду Елі ненадовго зійде вниз. Він зібрав свій інструмент і попрощався з господарями. Коли дівчина зійшла, його вже не було на хуторі.

У гори весна приходить пізно. Пошта, яку взимку санною дорогою привозять тричі на тиждень, за цілий квітень потрапляє туди тільки один раз, і горяни відчувають, що внизу тане сніг, скресає крига, починають ходити пароплави і в поле вирушає плуг. А тут сніг ще лежить на три лікті, голодна худоба реве біля порожніх ясел, прилітають пташки, але ховаються в затишок і мерзнуть. Випадковий подорожній розповідає, що залишив свою підводу в долині, й показує квітки, які він нарвав при дорозі. Тоді люди починають непокоїтись, ідуть до сусідів погомоніти, поглядають то на сонце, то на землю й прикидають, скільки за день може розтанути снігу. А коли висипають попіл на сніг, то думають про тих, хто тепер уже рве квітки.

Саме в такий час Маргіт із Круглика прийшла до пасторської садиби й попросила дозволу побалакати з пастором. її провели до канцелярії, де пастор — худий, білявий чоловік із лагідним виразом обличчя й великими очима за окулярами — ласкаво привітався з нею і запросив її сісти.

— Знов щось із Арне? — спитав він так, ніби вони часто говорили про нього.

— Так, хай мені бог простить, — відповіла Маргіт. — Чогось поганого я не можу сказати про нього, а проте мені дуже тяжко.

Вона була пригнічена й зажурена.

— Знов на нього напала туга? — спитав пастор.

— Знов, і ще гірша, ніж досі,— мовила мати. — Як настає весна, я завжди боюся, що він мене кине.

— Таж він обіцяв, що нікуди не поїде від тебе.

— Обіцяв, але ж боже мій, він сам собою не володіє. Закортить йому в чужі краї, то візьме та й поїде. Що я тоді робитиму?

— Я все-таки думаю, що він не кине тебе, — сказав пастор.