Читати книгу - "Простір Гільберта"

— Ти забагато хочеш відразу. Це справді водяний кінь. Релікт мовби Нессі.

— Релікт? З минулого?

— Ну, якщо в цій країні люди повертаються з небуття, нечасто, але ж трапляється, то чому б і тваринам не спробувати?..

— Я назвав це Шотландським феноменом. В застосуванні до людей, котрі добре відчувають час.

— А ти припускаєш, що у природи віддавна існує механізм, котрий дуже зрідка, але приховує і людей, і тварин, і птахів у складках часу? Це казка, але тільки за формою. Я можу продовжити думку, і ти зрозумієш…

— Зрозумію. Але чому само тут?

— А де ж? Де ще так нещадно грабують гнізда рідкісних птахів? Де переслідують залишки живих лісових звірів? Де ми ще можемо побачити живого шотландця в його кільті, по-російськи, в спідниці? Хіба не північ найвразливіша до ударів людини? Хіба не п’ятсот років треба, щоб на місці слідів гусеничного всюдихода виросло хоч би декілька кущиків чи карликових дерев? Інша справа, тут немає лісотундри, але земля дуже чутлива. Десять тисяч років тому тут була крига, крига, тільки крига. Потім льодовик почав танути, відступати на північ.

— Шотландія дуже близько до густозаселених районів. Але те ж саме відбувається і в Амазонії, і в Марокко, скрізь, де людина воює з природою.

— … замість того, щоб стати союзниками.

«Не чув я оповідок Оссіана, не куштував прадавнього вина, — чому ж мені ввижається галявина, кривава місяця шотландського дуга? І перекличка ворона і арфи вчувається в зловісності нічній, і вітер розвіває довгі шарфи дружинників у місячній імлі!. У спадок я отримав, як блаженний, чужих співців примарне знамено, свою рідню й нудних сусідів, гени свободу зневажати нам дано. І не один із тих скарбів безцінних, забувши внуків, правнуків згада, і знову скальд чужу згадає пісню і наче власну знову проспіва».

А за склом машини — пустельні зарості вересу. Поля за сосновим гаєм, де дерева стояли рівними рядами, мов на параді. Відкрилися зелені пагорби — і на них ніби нарости із сірого каменю. Це все, що залишилось від безіменного старовинного замку.

Як сумно!

Перед тим, як спускатися до озера, треба побачити гніздов’я.

Ми обережно обійшли віддалік напівзасохле дерево, де оселилася пташина пара. Я не хотів лякати скопу. Птахів краще спостерігати здалеку, в бінокль: метод Денніса. Майже п’яту частину всіх гнізд розкрадають любителі пташиних яєць. Навіщо вони їм? Для колекції. Яйця фарбують. Про одну таку колекцію я розповів Батурину: в ній було до семисот яєць рідкісних і вимираючих птахів, справжнє кладовище, як на орнітолога. І коли орнітолог спостерігає за птахами, то краще це робити з пересторогами: якщо вас побачили біля гнізда, то, швидше всього, воно буде пограбоване. Звичайний колекціонер не скоро натрапить на гніздо рідкісної птахи, а звук кінокамери, скажімо, привертає увагу і мовби є сигналом: «жива екзотика».

… Я назавжди запам’ятав їхнє розташування: три великі камені і всередині утвореного трикутника — чотири менших.

Невже вони зостануться тут лише для того, щоб нагадувати про минуле, про Морег, про Мак-Грегора, про людей, що пішли в небуття?

Про що вони мріяли? Що вони любили?

Морег. Декілька звуків. Ім’я викликає щемке відчуття втрати, а ввечері в готелі оповиває туск — невже смисл життя в цьому безкінечному повторюванні ситуацій та випадковостей, у плині часу, одноманітнішому за дзижчання веретена.

Ми не знайшли тих каменів. Що б то мало означати?

Звернули з ледь помітної, зарослої жорсткою травою, стежки. Опустилися майже до самої води. Темне дзеркало. Тиша.

Чути власне дихання.

Легкий, але відчутний поштовх. Обертаюся. Мов зачарований, Батурин дивиться в той бік, де ми щойно шукали камені будинку Мак-Грегора.

Вище від нас, праворуч, легко й невимушено йшла дівчина.

На ній була сіра спідниця в ледь помітну клітинку, світла кофта, шотландський берет. Я бачив її в профіль, коли вона порівнялася з нами: зелені очі, світлі брови, світле волосся, юне допитливе обличчя — вона ніби вдивлялася вдалеч, ніби щось шукала.

Батурин, сторожко ступаючи, невпевнено пішов за нею. Я рушив слідом. Ми побачили її праву руку, якою вона ніби притримувала край світлої кофти. Але то був зовсім не край нарядної кофти… Я побачив букет сліпучо-яскравих білих квітів. Мовчки ми пішли за нею, і я намагався порахувати, скільки квітів тримала вона в руці. З короткого стебла впала, зблиснувши, райдужна крапля води. Тонкий запах змушував мене дихати глибше. Я чув, як билося серце. П’ять, шість… Ще крок. Сім, вісім… Два кроки за нею. Десять! Десять квіток було в її руці.

Схожі ситуації, схожі випадки. Життя повторюється, даючи змогу озирнутися назад, даруючи можливість зазирнути в завтра. Але існують дні… Існують хвилини! Жодна сила їх справді не поверне. Для мене вони мовби промельк світла. Нічого особливого, як не дивно. Просто миттєве враження від освітленої стіни будинку дитинства, спогад про похмурий день і прозорий струмок, де скинулась рибина, про димно-черлений захід сонця московського передмістя.

Так було, так буде, доки я живий.

Я опинився попереду Батурина. Мене і її розділяли спершу приблизно тридцять кроків, тепер я був ближче. Щось зупинило мене. Можливо, чаклунство відразу развіється, якщо я підійду до неї? Тоді після двох-трьох банальних реплік мені доведеться повернутися до машини, що чекала на нас край дороги за кущами.

Попереду — сіро-блакитний залитий сонцем пагорб. Десь там, на його схилі, три великі камені ще недавно утворювали трикутник, і в ньому було