Читати книгу - "Амністія для Хакера"

Того дня, який запам’ятався надовго, Дмитро наче відчув, що надворі хтось чекає. Можливо, навіть він прочиняв двері й заглядав досередини, коли священик був у захристі, тому й міг пастир вловити рипіння дверей. Незнайомець стояв перед дверима у довгому плащі, тримаючи руки в кишенях. Він наважився. Боячись, що гість може так і не ввійти, Дмитро відступив, жестом запрошуючи його. Це був чоловік середніх років, худорлявий, з густими чорними бровами, які виразно контрастували з блідою шкірою обличчя. Охайно поголений.

— Прошу, заходьте, — промовив священик, — я можу чимось вам допомогти?

Незнайомець знітився. Він дійсно не знав зараз, що відповісти і чи наважитись сказати про те, за чим прийшов. Він все-таки переступив поріг і озирнувся навколо. Схоже, йому сподобалося. Він, безперечно, вперше опинився в такому місці, тому й озирався так здивовано.

— Я… не знаю, — промовив він, — не певен, що прийшов туди, куди потрібно. Пробачте… А ви… священик?

— Так, пастир Дмитро. А до вас як звертатися?

Незнайомець знову завагався.

— Ви знаєте, я просто проходив поруч, я… словом, взагалі стороння людина, просто…

— Добродію, — перебив священик, щоб полегшити йому завдання, бо бачив, що чоловік не бажає називатися, — ви ж не вперше думаєте, чи не завітати сюди?

— Як ви знаєте? — здивувався гість.

— Дивлюся у вікно, — відповів пастир. — Чомусь запам’ятав вас. Одного разу я бачив, як ви мало не ввійшли, а потім передумали. Гадаю, у вас якісь проблеми, але ви не впевнені, чи можете з ними до нас звернутися…

— Саме так, — погодився незнайомець. — Саме так. Це… так би мовити, проблеми морального плану.

— Церква якраз і покликана допомагати людям вирішувати проблеми морального плану, — сказав пастир, дивлячись йому в очі. — Я був би радий допомогти вам у міру своїх можливостей.

— І ви… можете мене вислухати?

— Звичайно, це мій обов’язок.

— Навіть якщо я далека від релігії людина?

— Перед Богом усі люди однакові. Усі мають право на каяття та примирення Ф власною совістю, усім відкритий шлях до розуміння Божого слова. Якщо все-таки завітали сюди, то, напевно, не така вже ви далека від релігії людина, як вам здається.

— Можливо… — невпевнено промовив той.

— Ви можете розповісти мені, що вас турбує.

Вони присіли на лаву. Лише тоді незнайомець якось криво посміхнувся.

— Проблеми мої в тім… Як би це почати… Ну, ви, напевно, чули про такого співака — Ігоря Талькова, він загинув на початку 90-х…

— Звичайно, — відповів Дмитро, — маю навіть його записи.

— Справді? — здивувався гість. — Ну то є в одній його пісні такі слова: «Наступает момент, когда каждый из нас у последней черты вспоминает о Боге…»

— Є така пісня, — погодився пастир.

— Це наче про мене, — сказав незнайомець, уперше підвівши очі на священика.

Вони зяяли приреченістю.

— Чому ви вирішили, що знаєте власний кінець? — спокійно запитав Дмитро.

— Знаю, — немов чужим голосом промовив той. — Невиліковна хвороба. Мої дні, як то кажуть, лічені. Погодьтеся, два місяці чи півроку — це не має особливого значення. Головне — це станеться скоро.

— Дні людини відлічені Богом, — заперечив пастир. — Усе в його руках. Ви не можете цього знати. Лікарі часто помиляються, медицина у свою чергу рухається вперед, і засіб проти найстрашнішої хвороби може бути винайдено будь-якого дня…

— Ви не зрозуміли мене, — перебив гість. — Мені дійсно відомо це, і не варто мене переконувати в іншому…

— Отже, ви прийшли для сповіді. Точніше, ви вагаєтеся, чи потрібно вам сповідатися?

— Не зовсім так, — знову заперечив незнайомець. — Те, за чим я хочу звернутися, — не зовсім сповідь… Можливо, швидше порада. Мене що далі, то більше мучить лише один момент у моєму житті. Якби не він, повірте, я б не мав у чому сповідатися. Я б міг спокійно завершити своє життя, не давши собі дійти до тих днів, коли повільно помиратиму на ліжку. Так, мені відомо не тільки, коли буде кінець, а й те, як приблизно все відбуватиметься. Я знаю, що за релігійними канонами самогубство — гріх, але краще вже взяти його на душу, аніж проходити через таке. Пробачте… — отямився він, — я ухилився. Хотів про муки сумління… Вони тим надокучливіші, чим ближче відчуваєш кінець. Зараз я вирішую для себе одну проблему, і щодалі більше вагаюся. Колись, ще до хвороби, усе моє життя зруйнував один чоловік. Просто так, заради власного блага. Я… не знаю, чи зрозумієте ви мене… Це жахливо усвідомлювати! Мені не відомо, за що дароване «щастя» у такому віці здохнути від цієї хвороби, а людина ця, яка заслуговує на значно гірше, залишиться жити! Вона навіть не знатиме, що я помер! Вона не відчує мук сумління за моє зруйноване життя! Ви розумієте це? Ви здатні таке зрозуміти?

Здавалося, гість починав втрачати самовладання. Священик уже розтулив губи, збираючись відповісти гостеві, але той випередив його заперечним жестом:

— Даруйте… даруйте, я нездатний, напевно, точно висловлюватися. Але вислухайте мене до кінця. Я був свого часу скривджений цією людиною, але думки про якусь можливу помсту, конкретну помсту ніколи не навідували мене. Вони прийшли разом із цією хворобою, коли я дізнався, що не жилець на цьому світі. Відтоді все змінилося. Я зрозумів, що нічого більше не встигну зробити за цей короткий час, і спогади перетворилися на мій головний біль. Розумієте? Нав’язливе бажання відновити справедливість, помститися тепер будь-що. Можливо, раніше мене стримувало розуміння, що якби я вдався до помсти, знищив цю людину — сам остаточно занапастив би своє життя. Розумієте? Сів до в’язниці абощо… А тепер… Тепер моє життя нічого не варте! Воно і так скоро скінчиться. Мені нічого тепер втрачати! Словом, коли я остаточно зрозумів, що не зможу без цього спокійно піти