Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар"

Коли так трактувати шифри записки, вона стає зрозумілою. Невиясненою залишається хіба фраза: «Ти єдиний мій спадкоємець». По-перше, вона свідчить, що був і другий кандидат на спадкоємство — Ж. Смикальська, але Микола її з цього ряду викинув, отже, з двох залишився я один («єдиний»). Пояснення тут може бути також одне: після отієї все-таки зради, коли Коза покинула коханця в лікарні, довіри до неї не мав (я б, наприклад, також її не мав) — в канони честі й обов’язку, як на мене, це таки не вкладається. Але що значить саме слово «спадкоємець»? Квартири й бібліотеки — це ясно, але чи не мав Микола на увазі ще одне спадкоємство: квартирантку, якою, згідно з його заповітом, я мав заопікуватися, притому у формі «всього, що треба»; здається, цей процес уже почався.

І тут видобув зі своєї пам’яті ще одне підтвердження того, що розгадав свого ребуса правильно, — з глибин виплив отой «Підводний сон», який мені привидівся, коли спав у ліжку приятеля майже поруч із ним, покійним. Пригадаю читачеві деякі позиції з того сну — і це буде черговий вузлик для розв’язання. Микола прийшов до мене не сам, а привів на повідці козу, химерно розцяцьковану прикрасами. Не розгадуватиму, що то були за прикраси, найочевидніше дарунки, якими Микола улещав Козу, зрештою, це великого значення не має. Важить інше. В тому сні Микола чітко заявив, що в Абґрегацію, тобто в смерть, завела його саме Коза; нагадав, що я став його спадкоємцем, попередивши ще раз, щоб не заходив із Козою в жодні стосунки, і натякнув: залишився ще якийсь момент, але що воно таке, не виповів, бо все покрила «візія кози». З того можна зробити висновка, що Микола хотів подати мені якесь роз’яснення чи вказівки щодо Кози, але та йому містерійного акта перебила, покривши сон (чи затуливши) власною подобизною.

Такі сни, вважаю, марно не приходять, очевидно, Микола з потойбіччя конче хотів вийти зі мною на зв’язок (притому двічі); згадаймо також, що зателефонував мені перед операцією і попросив конче його навідати. Отже, хотів дати інструкції щодо Кози. Які саме? Відповіді може бути дві: або хотів, щоб я Козу прогнав, як це вчинив Дід із відомої казки «Коза-дереза», бо та виявилася брехуха й невдяка, або ж узяв її від Миколи в спадок, як додачу до квартири й бібліотеки, або ж і квартиру, й бібліотеку відписав мені для того, щоб був винагороджений за такий небезпечний клопіт, — оце, можливо, й було тим «моментом», про якого не встиг мені сказати. Я перекидав ці два альтернативні засновки з долоні на долоню, як це чинить жонглер, переметуючи м’ячики, і щоразу більше переконувався, що маю вибрати другого. Коли так, виходило, що у спадок він мені передавав не квартиру (хоч бібліотеку напевне, як відступне), а Козу з приданою до неї квартирою, однак сам на це дивне створіння не покладався, бо, можливо, в чомусь їй не довіряв і мав до того підстави. Звісно, шкода, що не поговорили з ним про цю, очевидно, вельми важливу для нього справу, адже сон — це привиддя, в яке можна вірити, а більше — ні, отож і намагаюся в усьому цьому віднайти кінці. А ще я подумав: зі мною Микола перед операцією не встиг побачитися, але з Комп’ютерною Дівою бачився напевно, отже, отой докладно й логічно продуманий план орендування його, Миколиної, квартири на мою користь, чи ж не був придуманий ними? Коза ж тільки виконувала його припоручення, яке їй, здається, не дуже й подобалося, — згадаймо, яким черствим та офіційним голосом про те оповідала та ще й набравшись такої чіткої логіки. Несподівані речі! Ні, тут було над чим поламати голову. Але принаймні ця остання думка зневолювала мене пристати на пропозиції Ж. Смикальської, бо починав вірити: саме така й була воля її попереднього господаря. Коли ж це так, я й справді ставав спадкоємцем передусім Кози (при цьому, як було зазначено в записці, «єдиним»), однак, уступивши в спадкове право, мав залишатись обережним, бо хтозна, чого можна чекати від таких плитких і змінних істот. Я ж самонадіяно виснував, що для остороги мені досить сумного досвіду мого найкращого приятеля, який у цьому солом’яному вогні спопелів. Утім, рішуче відкинув думку, що Микола цими актами елементарно з мене посміявся. Зрештою, коли подумати, його історія закінчилася так само трагічно, як подібні й описані тут історії інших представників його роду в минулому.

Комп’ютерна Діва зателефонувала рівно через тиждень, тобто у вихідний, адже в будні працювала, однак не з міста, як їй наказував, щоб могти визначити зручний для мене час зустрічі, а вже приїхавши сюди, отже, покористувалася з телефону-автомата, який висів при в’їзді до поселення неподалік від автобусної зупинки, а це значить, що й цього разу обійшлася легковажно.

— Чому не потелефонували з міста? — зимно спитав я.

— Ми ж уже домовились про зустріч, — промекав лагідний голосок.

Звісно, жодної домови не було, але з такого її поводження можна зробити висновка, що Ж. Смикальська істота все-таки свавільна.

Я так і сказав, не дорікаючи; правда, додав, що саме тепер я зайнятий і загалом звик зустрічатись із гістьми в пригідний мені й домовлений час.

— Коли турбуєтеся про пригощення, — наївно продзвенів голосок, — то не страшно. Я все з собою взяла!

— Сухарики й горішки? — не втримався від іронії.

— Ні, цього разу бутерброди з підсмаженим буряком, — урочисто звідомила Ж. Смикальська, ніби приперла мені принаймні окосту шинки.

Я ж часом бував по-дитячому впертий і знову послався на свою виняткову зайнятість.

— Ну, будь ласка! — проячало мекання. — Я ж так далеко їхала!

Зробив так звану педагогічну паузу, а після ще кількаразового ячання неохоче погодився, однак на короткий час.

— А в луги підемо? — спитала хитренько. — Захопила свого найбільшого й найкращого фотоапарата. Ну, будь ласка! Я ж так мріяла, що подамося в луги.

І я здався — звісно, витримуючи при цьому достоїнство,