Читати книгу - "Емілі виростає"

Дикий крик радості пролунав у прилеглій кімнаті. Клара Бредшоу з розкуйовдженим волоссям та збілілими губами, з блиском щастя в очах пробігла через кухню, вибігла з будинку й помчала до горбовини, на якій стояла домівка Скубі. Пані Голлінгер схопила пальто й побігла за нею. Доктор Мак-Інтір знеможено опустився на крісло.

— Я не міг її зупинити… А сам не в змозі бігти туди знову… Нічого: радість — вона не вбиває… І зрештою, було б жорстокістю зупиняти її, навіть якби подужав…

— А як почувається Аллан? — запитала Ільза.

— Буде почуватися нормально. Бідолаха виснажений до краю — це зрозуміло. Ще одного дня він би там не пережив. Ми занесли хлопця до лікаря Метьюсона — мусить побути під його наглядом і опікою. Лиш завтра можна перенести його додому.

— А ви дізналися, яким дивом він туди потрапив?

— Він не в силі нічого пояснити — ще б пак! А втім, я знаю, як усе відбулося. Одне вікно було зачинено нещільно, рвучкий вітер його розчахнув, Аллан вибрався на підвіконня, відтак зіскочив на підлогу, та потім уже не спромігся видряпатись на високе підвіконня, а тим часом вітер зачинив вікно, й треба було б докласти чималих зусиль, щоб його відчинити. Аллан подолав би цю перешкоду, якби стояв упорівень з вікном і працював обіруч. На стіні під вікном ми виявили сліди ніжок, його відчайдушних спроб утриматись на підвіконні — занадто вузькому, щоб міг на ньому утриматись. І зрештою, він не мав за що вхопитись… Отож, не міг покликати на допомогу — радше ні, він кричав, але ніхто не проходив біля домівки чи не дійшло до людських вух те дитяче волання крізь зачинені вікна та грубі стіни. Одне слово, був рокований на загибель, якби не ви, панни…

— Яка я щаслива, що він знайшовся! — вигукнула Ільза, ледве стримуючи сльози радості.

Дідусь Бредшоу зненацька просунув голову крізь відхилені двері:

— Казав же я вам, що у дев’ятнадцятому сторіччі дитина щезнути не може!

— Щезла одначе! — аж скрикнув доктор Мак-Інтір. — І живим не знайшлася б, якби не ясновидіння цієї панночки. Ні, це справді щось надзвичайне!

— Емілі є… медіумом, — сказала Ільза, цитуючи пана Карпентера.

— Медіумом? Гм! Цікаво, дуже цікаво. Не скажу, втім, що розуміюся на подібних явищах. Наша бабця ствердила би, мовляв, дівчина має шосте чуття. А в реальність шостого чуття вона, бабця, вірить беззастережно — як усі, властиво, шотландці.

— Ох, я певна, що не маю такого дару — ясновидіння тобто, — пручалася Емілі. — Очевидно, мені це наснилося… Я встала, не прокидаючись… Але… я взагалі не вмію малювати.

— У такому разі щось… щось використало вас як знаряддя, — зазначив доктор Мак-Інтір. — Кінець кінцем, твердження бабці, нібито ви маєте шосте чуття, є таким же законним, як будь-яке інше. У незбагненні явища ми можемо тільки вірити.

— Я воліла б не обговорювати це, — попросила Емілі, чиє тіло проймав дрож. — Так тішуся, що Аллана врешті знайшли, але прошу вас — не кажіть нікому про роль, яку відіграла в тому я. Скажіть, мовби вам, саме вам прийшло на думку обшукати той порожній будиночок. Я… я б не знесла, якби вся місцина тільки про те й гомоніла.

Щойно дівчата вийшли з оселі Мак-Інтірів, — дощ перестав, засвітило сонце. Краєвид лежав перед ними розкішний і дикий, як зазвичай після бурі у тій стороні.

— Залишимо подальші селища на наступну мандрівку, — запропонувала Емілі, трусячись від холоднечі. — Хай там що, а сьогодні я неспроможна збирати підписи. Подруго, мила, — ходімо на Малверн Брідж, а вже звідти поїдемо залізницею.

— Твій сон… це було неймовірно, — сказала Ільза. — Я тебе трохи боюся, Емілі. Трохи боюся…

— О, не бійся мене, — відказала Емілі. — То був лише збіг обставин. Я безперервно думала про Аллана, а той будиночок від учора мене переслідував.

— Ти згадай, як розкрилася таємниця моєї матері, — прошепотіла Ільза. — Все ж таки маєш якісь надприродні здібності, чого нам, простим смертним, не дано.

— Може, я переросту це, — мовила Емілі з розпачем у голосі. — Маю надію, що переросту. Непотрібен мені такий дар. Словами годі переказати, як я його боюся, Ільзо. Це так моторошно… Ніби мені призначено згори, ніби я справді несамовита… Наче я не людина! Коли доктор Мак-Інтір сказав, мовби щось використовує мене як знаряддя, мене аж морозом обсипало. Я враз уявила собі, як під час мого сну якась чужа свідомість, чужа розумна сила закрадається до моєї голови, ще й водить моєю рукою, малюючи ту домівку.

— Але ж почерк був твій, — нагадала Ільза.

— Ет, не будемо вже про те ні говорити, ні думати. Я мушу, мушу забути! І не поминай мені про цей випадок — ніколи, чуєш?

Шрусбері, 3 жовтня 19…

Скінчила збирання підписів на спеціальне число тижневика. Зібрала найбільшу кількість передплатних підписів. Заробила майже на всі книжки, що будуть мені потрібні упродовж навчального року. Коли я повідомила про це тітці Рут, вона — о диво! — не засичала. Вважаю це фактом, гідним занотування у щоденнику.

Сьогодні мені повернули поштою мою новелу «Зуб часу». Але відмова була машинописною, не друкованою. У даному разі машинопис є не таким образливим, як текст друкований, — так мені видається.

«З цікавістю прочитали Вашу новелу. Шкодуємо, але наразі не маємо змоги її опублікувати».

Якщо справді прочитали «з цікавістю», то це втішає. А втім, це може бути сказано тільки для того, аби підсолодити піґулку.

Навчання у самісінькому розпалі. Сьогорічна програма, як на мене, дуже цікава. Пан Гарді взявся викладати аж кілька предметів, а мені його спосіб навчання