Читати книгу - "Кінець Вічності, Айзек Азімов"

— Я знаю.

На цьому розмова припинилась, і Харлан знову зостався наодинці зі своїми думками; від усвідомлення того, що його чекає попереду, йому було бридко на душі.

Коли вже капсула була завантажена, а система управління відрегульована, з’явилися Харлан і Нойс, одягнені приблизно так, як одягалися селяни на початку 20-го Сторіччя.

Нойс унесла деякі поправки в Харланові рекомендації щодо її вбрання, керуючись своїм суто жіночим чуттям у питаннях одягу та естетики. Вона вдумливо добирала деталі свого костюма, звіряючи їх з рекламними малюнками із відповідних журналів того часу, й уважно розглядала речі, привезені з різних Сторіч.

Час від часу зверталася до Харлана за порадою:

— А це підійде, як ти гадаєш?

Харлан знизував плечима.

— Якщо так підказує тобі твоє чуття, то я цілком покладаюсь на нього.

— Ти надто поступливий, Ендрю. Це погана ознака, — сказала вона з якоюсь ніби силуваною веселістю. — Що з тобою сталося? Ти сам не свій. Ось уже кілька днів я просто не впізнаю тебе,

— Зі мною все гаразд, — похмуро відповів Харлан. Побачивши їх у ролі жителів 20-го Сторіччя, Твісел спробував пожартувати:

— О всемогутній Часе! Який потворний одяг носили Первісні люди! А проте він не маже приховати вашої вроди, моя… моя люба, — звернувся він до Нойс.

Нойс привітно всміхнулася йому у відповідь, і Харлан, який мовчки стояв поруч із похмурим виразом обличчя, мусив погодитися, що в старомодно-галантному компліменті Твісела є частка правди. Вбрання Нойс приховувало форми її тіла; косметика зводилася до кількох легеньких мазків на щоках та губах, брови були потворно вищипані і — що найстрашніше — чудові довгі коси були безжально підрізані. І все-таки вона сяяла вродою.

Сам Харлан уже примирився а тим, що йому тисне пояс, муляє під пахвами, почав звикати до мишастого кольору грубої тканини. Йому не раз доводилося носити дивовижне вбрання різних Сторіч.

— Мені дуже хотілося б встановити в капсулі ручне кермо, як ми домовлялися, — сказав Твісел, — але виявляється, це неможливо. Інженерам потрібне для цього потужне джерело енергії, а таких джерел поза Вічністю немає. Під час вашої подорожі в Первісну епоху ми можемо тільки звідси подавати напругу Темпорального Поля. Єдине, що нам вдалося, — встановити важіль повернення.

Він провів їх у капсулу, пробираючись між паками спорядження, й показав на невеличкий металевий важіль, що виступав на гладенькій внутрішній стіні.

— Він діє, як звичайний перемикач, — сказав Твісел. — Замість того щоб одразу автоматично повернутись у Вічність, капсула залишатиметься в Первісному Часі. Як тільки вам треба буде повернутися, натисніть на важіль. А потім, через якийсь час, на вас чекатиме ще одна, сподіваюсь, остання поїздка…

— Ще одна поїздка? — здивувалася Нойс.

— Я тобі не встиг пояснити, — сказав Харлан. — Розумієш, мета нашої подорожі — точно з’ясувати час прибуття Купера в 20-е Сторіччя. Ми не знаємо, скільки часу минуло від його появи там і до публікації оголошення. Ми напишемо йому на його поштову адресу й спробуємо з’ясувати час його прибуття з точністю до хвилини. Тоді приплюсуємо п’ятнадцять хвилин, протягом яких капсула залишалася в Первісному, і знайдемо Купера…

— Бачите, — втрутився в розмову Твісел, силкуючись усміхнутися, — ми не можемо послати капсулу в те саме місце і в той самий час у два різних моменти біочасу.

Нойс, здавалося, похопила суть сказаного.

— Розумію, — сказала вона не дуже впевнено.

— Забравши Купера в момент його прибуття, ми повернемо назад усі мікрозміни. Оголошення з грибовидною хмарою зникне, а Купер знатиме тільки те, що капсула повернулась у Вічність, як і було передбачено, однак потім чомусь несподівано з’явилася знову. Він уже не знатиме, що побував не в тому Сторіччі, і ми йому не скажемо про це. Пояснимо, що забули вписати в його інструкцію один важливий’ пункт (цей пункт треба ще придумати), а далі лише сподіватимемося, що він не надасть цьому значення й не згадає в своїх мемуарах про те, що його двічі посилали в минуле.

Нойс звела вищипані брови.

— Все це дуже складно.

— Атож. На жаль, складно.

Твісел потер руки й подивився на них так, ніби його мучили якісь внутрішні сумніви. Потім випростався, закурив нову сигарету й навіть примудрився напустити на себе безтурботний вигляд.

— А тепер, друзі, щасливої вам дороги!

Він поквапливо потис руку Харланові, кивнув Нойс і вийшов із капсули.

— Ми вже вирушаємо? — запитала Нойс, коли вони залишились удвох.

— Через одну-дві хвилини.

Харлан окинув її швидким поглядом. Вона дивилася йому просто в очі й безстрашно всміхалась. Тепла хвиля здійнялась у Харланових грудях. «Не треба піддаватися емоціям, — подумав він, — тут потрібен холодний розум». І Харлан відвів погляд.

У їхній подорожі не було нічого або майже нічого особливого; вона нічим не відрізнялася від подорожі в звичайній капсулі. Вони лише відчули миттєвий внутрішній поштовх, який, очевидно, міг означати, що капсула перетнула нижню межу Вічності. А втім, поштовх був ледь помітний.

Капсула зупинилася, й вони вийшли в скелястий, пустельний простір, яскраво освітлений промінням призахідного сонця. В легенькому подуві вітерцю вже відчувалася вечірня прохолода. Кругом стояла тиша.

Громадилися голі й величні скелі, розфарбовані оксидами заліза, міді й хрому в усі барви веселки. Безлюдне, майже позбавлене життя громаддя, що оточувало їх звідусіль, гнітило Харлана й ніби придушувало собою. У Вічності, яка не належала до матеріального світу, не було сонця і навіть повітря завозилося. Спогади про своє рідне Сторіччя були туманні. А під час Спостережень у різних інших Сторіччях Харлан мав справу тільки з людьми і їхніми містами. Жодного разу в житті йому не доводилося бачити такого краєвиду.

Нойс торкнулася рукою його ліктя.

— Ендрю, я змерзла.

Здригнувшись, він обернувся до неї.

— Може, поставимо обігрівач? — запропонувала вона.

— Гаразд. У Куперовій печері, — відповів Харлан.

— А ти знаєш, де вона?

— Тут