Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Все навколо було таким, як і завжди. Спокійним м'яким світлом сяяли люмінесцентні лампи. Не бронза і не граніт, а справжнє золото і мармур виблискували на монументальних стінах. Догідливо посміхаючись, вклонялися служники. Чорні велетні-вартові з алебардами в руках застигли біля дверей, мов статуї. Але все це — тільки зовнішнє, показне. Насправді палац містера Кейз-Ола живе складним потаємним життям. За масками покірних служників криються живі люди з їхніми радощами, болями й переконаннями… Хто він — оцей, що закляк у раболіпному поклоні? Не узнаєш, доки не настане вирішальна мить. І як хороше, що Мей не одна!
Безшумно йде Айт нескінченними коридорами палацу. Пильно обдивляється все довкола. Він щасливий і задоволений. В його свідомості відбувся колосальний злам. Месник-одинак, лицар величного двобою, скинув романтичні шати і став рядовим армії месників.
Півдня Айт ходив під враженням розмови з Мей і все поглядав на годинник. Та де ж той «годинникар»?
Аж ось у двері постукали. Низько вклоняючись, увійшов чоловік, такий непоказний, що Айт ніколи не звернув би на нього уваги, коли б зустрів десь в іншому місці.
Синій комбінезон нижчого служника. Рудувате волосся. Невиразні сірі очі. Великі, незграбні руки.
— Пане Псойс, міс наказала передати вам годинник і сповістити, що вона з ясновельможним іде на нараду промисловців.
Пильно, допитливо подивився на нього Айт. Чи справді ж це той, кому можна довірити таємницю неймовірної ваги і власне життя? Чи не зрадить він?
— Так ось, любий… Треба оглянути хронометр ясновельможного.
— Прошу, пане Псойс. На щастя, я захопив інструмент.
Вони йшли неквапно — суворий камердинер містера Кейз-Ола і полохливий нижчий служник.
Хто міг перепинити Псойса?! Хто насмілиться запитати, кого та для чого веде він у кабінет ясновельможного?!
Автоматично відчинилися перші, другі, треті двері. Рука Айта лягла на вимикачі охоронних пристроїв.
— Швидко!
Його нагадування було зайвим. Через кілька секунд «годинникар» опинився в сейфі і взявся за товстелезну теку.
На вузеньку смужку фотоплівки лягав страшний результат впертої, тривалої праці загону найвидатніших фахівців людиновбивства — плани й схеми, цифри й дати. Кожна цятка, кожен значок визначали собою життя і смерть мільйонів людей!
Неквапно, старанно «годинникар» поклав усе на місце, сховав фотоапарат і вийшов із сейфа.
— Ходімо.
Лишилося чи не найскладніше: винести плівку за межі палацу. Айт вирішив не відкладати цю справу. Ще по обіді він пішов до головного радіотехніка, щоб дізнатись, як ідуть справи, і нагримав на нього, що сигналізаційні пристрої почали обладнувати відразу на кількох поверхах. Безперечно, головний радіотехнік виконає наказ, а це значно полегшить справу.
Хіба важко знайти недолік, якщо треба? Зайшовши до зали, де біля отвору вентиляційної труби поралися два монтери, Айт одразу ж послав одного за головним інженером, а другого — за головним розпорядником.
Спритно, як мавпа, «годинникар» видерся драбинкою до отвору, прослизнув туди і тільки на мить затримався, щоб надіслати Айтові мовчазний знак прощання.
— Щасти тобі, друже! — прошепотів Айт.
Постоявши трохи, Псойс пошкандибав до головного адміністратора і небагатослівно пояснив, що той не долічиться сьогодні одного служника.
— Зрадник!
Головний адміністратор схвально хитнув головою. О, він добре знав, куди та як зникають ті, що постають проти Кейз-Ола!.. Серед десяти тисяч кімнат палацу є чимало таких, куди краще не зазирати.
Псойс був дуже задоволений, що його зрозуміли так швидко.
На Зорі Кейз-ОлаКулі свистіли над головою. Вони клювали цеглу, сухо ляскали по залізу, дзвінко трощили скло.
Стріляли знизу — з вікон першого чи другого поверху. Сюди, на карниз, що простягнувся похилою небезпечною стежкою під стрімким дахом височезного будинку, звуки пострілів долітали приглушено. Але свист куль змушував серце холонути, тоскно стискатись у передчутті гострого влучного удару.
Кам'яний виступ фронтону досі захищав Тессі надійно. Але ось він скінчився, а попереду — кілька кроків, які треба пройти на очах у переслідувачів. Дівчина виткнулась з-за виступу і зразу ж одхитнулась. Їй в обличчя бризнули скалки цегли.
— Швидше, Тессі! — почувся приглушений шепіт.
Вона поборола страх і обережно пішла вперед. Пішла, бо досить спіткнутися — і не втримаєшся на карнизі, ляпнеш на землю з висоти одинадцятого поверху. А тут, як на те, ще біла сукня. На чорному тлі нічного неба її особливо помітно.
Щоб зробити двадцять кроків, треба не більш як двадцять секунд. А розтяглись вони, здавалося, на цілу вічність. І все ж дівчина не поспішала. Тільки коли до рятівного плескатого даху сусіднього будинку було вже зовсім близько, Тессі прискорила ходу, а потім стрибнула і раптом тихо зойкнула: вогнем обпекло праву ногу.
— Люстіг, мене, здається, поранено…
Він мовчки підхопив її на руки, оглянувся і побіг до дверцят, які вели на горище. В одному з темних, поснованих павутинням закутків Люстіг посадив Тессі на товсту балку, присвітив кишеньковим ліхтариком.
— Куди тебе поранено?
— Пробач, Люстіг, я, мабуть, помилилась… — дівчина обмацала ногу. Суглоб став гарячим і болючим, але крові не було.
— Звихнула… — висловив догадку Люстіг. — Бери мене за шию.
Тессі запротестувала, спробувала підвестись, але похитнулась і мимоволі ухопилася за Люстіга. Він підняв її і поніс.
Коли досі подорож була важкою, то тепер вона стала смертельно небезпечною. Звідси з горища до сусіднього будинку вів лише вузенький бетонований жолоб енергетичної мережі. Навіть удень без поспіху страшно пройти таким чортовим містком. А вночі, та ще з ношею на руках, зробити це значно важче. Люстіг зупинився на мить, глянув униз, перевів погляд на Тессі.
— Ти не боїшся?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв», після закриття браузера.