Читати книгу - "Бурецвіт, Марія Ряполова"

— Хіба?

— Відмовлявся зустрітися з Перлою.

— Я ж погодився.

— Тоді запиши: «Пер-ла».

— Я пам’ятаю.

— Що ти робиш, Бурецвіте? — я стала спиною до столу із касою та оперлася на нього руками. — Ти питаєш у ледь знайомої дівчини, чи є в неї алергія?

— Я сам алергік, і знаю, як тяжко спілкуватися з людиною, якщо вона страждає від алергії. Я не зможу закохатись у дівчину, якщо в неї є алергія.

— Ти взагалі не зможеш.

— Припини! — він підхопився з місця. — Що мені робити? Повіситися?

— Сьогодні ввечері будь джентльменом. Я ціную свою подругу і не хочу за тебе червоніти.

— Гаразд.

— Ти читаєш книжки про любов?

— Читаю.

— Гаразд, — кивнула я.

— Конспектую навіть.

Я поглянула на Бурецвіта. Він не жартував.

15

Ми з моїм учнем снідали — Бурецвіт пішов зустрічатися з якоюсь новою панянкою. Мереж читав свій гороскоп на тиждень і їв спагеті. Він примудрявся куштувати вермішель особливо гидко: накручував одну спагетину на виделку, запихав її кінчик до рота, потім виплутував виделку — спагетина лишалася висіти до самої тарілки — та повільно всмоктував цього біленького черв’ячка, залишаючи на губах кетчуп.

Мені не подобалося за цим спостерігати, але пристойно готувати що-небудь окрім макаронів та варених сосисок я все одно не вміла. — Ідеш робити собі зачіску? — спитав мій учень.

— Так.

— Будеш сьогодні гарна?

— Якщо поталанить.

— А де у вас побачення? — поцікавився він.

— У «Казковій країні».

— Маєш особливі сподівання?

— Так. Хоч раз на тиждень поїм по-людськи, — сказала я, розколупуючи виделкою вміст тарілки.

— О! Може, й мені до вас доєднатися?

— Вибач, Мереже, але ти вже точно будеш зайвий.

Я поглянула у вікно. З неба спливали нечасті інтелігентні сніжинки.

— Холоднішає, — прокоментував Мереж. — Може, мені бороду відпустити?

— Не треба.

— Хочеш поглянути на мої знімки?

— Що? — я відірвала погляд від вікна.

— Мої світлини, — сказав він.

— Де ти маленький?

— Наливай чай.

Я кивнула і потяглася за чайником.

— Я ж тобі казав, що захоплююся фотографією.

— А… так. Покажи.

— Угу.

Мереж доїв, старанно витер рота серветкою та пішов за знімками. Я теж прикінчила сніданок і сьорбала гарячий чай.

— Дивись! — мій учень повернувся за мить і вручив мені пачку світлин.

— Ага…

— Ой, ні! — він раптом видер їх у мене.

— Що таке? — не втямила я.

— Я передумав. Соромлюся, — пояснив Мереж. — Іди до біса!

— Ти зла.

— Дай сюди!

— Не дам, — відрубав мій учень.

— Тоді… не отримаєш солодощів!

Мереж посміхнувся особливою усмішкою людини, яка знає більше за інших.

— Я ще вчора покінчив із ними.

— Як?

— Отак.

— Тобто мало того, що ти тягнеш нишком спиртне, ти ще й їси мої цукерки!

— У мене осіння депресія, — сказав він і присів на стілець.

— Вже зима. Господи, я завжди вважала, що це робить Дивник.

— Іноді він випереджав мене.

— Коли це все закінчиться… Коли я знову буду господинею у своїй крамниці?! — звернулася я до стелі.

— Гаразд, аби втішити тебе, я покажу знімки, — змилостився Мереж і люб’язно поклав їх на стіл біля мене.

— Не треба.

— Гм…

Я сердито взяла фотографії й почала їх роздивлятися.

— А хто ця гола дівка?

— Це — моя модель, — пояснив він.

— Я зрозуміла.

— Ми з нею познайомилися в нашому парку. Як тобі?

— Груди гарні.

— Е…

— Тільки… лисувата вона, чи що…

— Як враження від знімків?

Я пересмикнула плечима.

— Ніяк.

— Тобто?

— Поганенькі аматорські знімки голої тітки, — випалила я та, не дивлячись на мого учня, відклала світлини, взяла до рук чашку й відпила.

— Он як?

Мені довелося підвести на нього очі. Мережів погляд був настільки зосереджено похмурим, що він наче й не помічав мене.

— Лірино…

— Що?

— Я купив тобі…

— Що?

— Кулінарну книгу.

Я поставила чашку.

— Дякую, Мереже.

16

Я зробила собі педикюр (кому він треба, босоніжок уже давно ніхто не носить — погода не та) й усе інше, чого зажадала від мене Перла, влізла в тісну чорну сукню, але мені здавалося, що мій яскравий образ на сьогоднішній вечір відлітає від мене, як завеликий черевик.

— Привіт, — мій майбутній кавалер усміхнувся.