Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Слухатися я й не подумав, а різко звернув на бічну стежку, а коли й тут мене перестріла така ж сіра постать і розставила руки, щоб перехопити мене, я налетів з розгону на переймача і вдарив його головою в груди. Він перекинувся, загорлавши на все горло, а я, не гаючи часу, помчався згори вниз і вже на Бессарабці пішов розважним кроком, щоб не потрапити з доброго дива ще й до рук поліції — там би я своїх грошей позбувся б напевне.

Після цього мені лишалося роздобути лише подорожню, і я знову з'явився перед регістратором правителя канцелярії учбового округу, тим самим, котрий мав орден Станіслава в петлиці і в дивовижний спосіб нагадував нашого професора історії Сарницького. Регістратор знову мене не впізнав, а, розмовляючи, дивився на мою праву руку, начебто й досі тримав я у ній ув'язані в хустину гроші. Мені довелося сховати ту руку за спину, щоб ті пожадливі очі не наврочили чого. Регістратор був настільки зайнятий, що не захотів довго зі мною розбалакуватися, а на мою вимогу точно сказати, куди послано прохання щодо моєї казенної подорожньої, тільки невиразно гмикнув.

— Щось дуже поспішаєте, — сказав. — Чи вас хто в шию жене? Завалили вас дармовими грішми, то вже кортить наживати нових? А в нас, шановний пане, немає зайвого часу, нас за мідні копійки так затисли роботою, що й дихнути ніколи…

Це вже був виразний натяк, навіть принизливе прохання кинути йому щось у руку, але я вдав із себе глухого й дурного і стояв перед регістратором з усією покірливістю й терплячістю, на які був здатний. Регістратор пильно обдивився мене, знову зирнув на мою праву руку, дакнув і сховав очі в паперах.

Я мав ще час, бо на одержані гроші замовив у кравця мундирну учительську пару й мусив все одно чекати, поки її пошиють. Тим часом можна було дописати й історію графа Потоцького, а в канцелярію учбового округу треба буде навідуватися регулярно, смиренно допитуючись про казенну подорожню; колись-таки регістратору має обриднути моя фізіономія…

Народивши сина, графиня заспокоїлася. Всі її турботи були звернені на мале крикливе створіннячко, і вона забула нудьгувати. Граф перестав приходити до неї ночами уже кілька місяців тому, тепер він навіть зникав з маєтку. Дні, коли його не було видно й чутно, стали графині найлюбіші. Зрозуміла: вся ота доскіплива опіка була не більше, як осторога рогоносця: граф хотів бути твердо переконаний, що син — справді його кров; з радості за щасливі пологи вій навіть дозволив графині офіційно сповістити полковницю Шароцьку про народження внука, хоч та вже давно булл сповіщена через пошту таємну. Тепер Анеля зазнала справжньої радості, вони з нянькою опікувалися малям зі щирою самовіддачею. У покоях можна було почути й сміх молодої матері — річ до того нечувана, а бавитися з малим вона любила. Граф спостерігав за тим віддалік і ні в що не втручався. Тепер біля нього майже невідлучно стовбичив здоровенний придворний козачисько, той навіть спав у графовій спальні. Слуги ще більше нагадували тіней, щоранку вони поодинці прослизали до графового кабінету й вискакували звідтіля з таким виглядом, ніби щось украли. Інколи до кімнат графині долинали дикі крики тих, кого катували на конюшні, але все це існувало наче в іншому світі. Часом до графа приїжджали якісь люди, вели таємні переговори і так само непомітно зникали. Одного дня зник велетень, який незмінно супроводжував графа. Слуги шепотіли, що Потоцький завів його в підвали і там застрелив. Про це оповіла графині годувальниця, але Анеля не захотіла того слухати. Яке їй діло до того, коли на руках чудова люба лялечка, така втішна й гарна, вона вже пізнає матір і радісно до неї сміється? Анеля помістила няньку з дитиною в сусідній кімнаті — так було їй спокійніше. Спала чутливо й прокидалася на нічний плач дитини. Лежала, щасливо всміхаючись, і слухала вуркіт мамки, коли та малого переповивала.

Але одного разу дитина закричала не так. Заверещала із захлинами, і графиня в самій сорочці кинулася до неї. Вже світало — Анеля виразно побачила посиніле мале, яке корчилося і страшно кричало. Біля неї метушилася нянька, графиня відштовхнула її і схопила дитя на руки. Тоді помітила, що сорочечка в сина облита темною рідиною.

— Що це таке? — гостро спитала в няньки, яка стояла поруч і беззвучно плакала.

— Пан, — вихлипнула вона і аж затрусилася. — Приходив сюди пан…

— Пан? — перепитала Анеля зчудовано.

— Давав дитині якісь ліки…

— Дитина здорова. Навіщо їй ліки?

— А хіба я знаю? Дав напитися, воно й закричало… Графиня притисла дитину до грудей і озирнулася, як загнана вовчиця. Було навколо тихо. Моторошно тихо, тільки похлипувала тонко мамка. Маля спало, але личко його вряди-годи корчилося — маля здригалося від недавнього плачу.

— Так було й раніше, пані, — сказала перестрашено мамка. — Ще за тої, першої. Він теж ту дитину поїв, і воно, сердешне, вмерло…

— Через оті ліки? — з жахом перепитала Анеля.

— А хіба я знаю? — мовила годівниця. — Воно, правда, хворіло тоді, а він прийшов з отакою-от пляшкою й почав поїти…

Тоді графиня відчула, що їй у грудях щось обривається. Щось замерзає, а в голові з'являється ясність і тверезість. Відчула раптом, що і їй, і дитині загрожує якась жахлива небезпека, і тільки сама може оборонити сина. Наливалася незвіданою раніше рішучістю й силою, бо знала: вся ця тиша, що панує навколо, — супроти неї. Супроти неї цілий світ, навіть дерева, що зазирають у вікна. Всі вони хочуть забрати найдорожче, що має, і вже рушили супроти неї.

— Від сьогодні дитина спатиме у мене, — заявила вона Мамці.

— А я? — спитала та.

— А ти лишатимешся тут. Коли треба — гукну.

— Добре, пані. Але мені страшно…

— А тобі чого страшно?

— Та ж за маленьке. Чи ж не люблю я його?

— А коли любиш, то віднесеш листа до кого скажу. Тільки, щоб про це жодна душа не знала.

— Гаразд, пані. Ви тоді мене до матері відпустіть, там уже я обійдуся.

— Йди до матері. Але щоб жодна душа…

— Та вже постараюся, пані…

Граф не з'являвся на очі цілий день, хоч вона знала, що він у палаці: чула його залізні кроки. Обідав у кабінеті і так само в кабінеті вечеряв. Приходили без кінця до нього якісь люди й ховалися за кабінетними дверима. Графиня цілий день не відходила від дитини, її лист уже мчав на поштових до Києва.

До вечора трохи заспокоїлася. Мамка скупала дитину, а графиня відчула самотність та покинутість. За вікном стояли сутінки — рання осінь ступала на землю. Дерева ще були зелені, але відчувалося, що вже недовго їм так стояти. Потім мамка годувала дитину, її велике персо ясно світилось у м'якім смерканні. Графиня наказала засвітити свічки, але вони горіли ще тьмяно, не в силі розігнати прозорий морок.

— Кажуть, пан збираються у Херсон, — сказала годувальниця. — На три дні, чи що…

— Коли? — скинула головою графиня.

— Так слуги балакають. А коли, ніхто не зна… Може, поїдуть і забудуть про ті ліки…

— Може, й забуде, — пошепки відказала графиня.

— А головний управитель поїхав у Петербург…

Дитина відкинулася від мамчиних грудей і подрімувала.

— Спатунечки вже хоче маленький. Гляньте, пані, як смішно в нього оченята западають… Покласти його в колиску?

— Поклади й залиш мене саму.

Мамка поклала сонну дитину й нечутно відійшла, а графиня стала біля вікна й, дивлячись крізь все ще рідкі сутінки, відчувала осінь, яка вже повільно й зморено ступала по землі. Осінь була загорнена в прозору жалобну тканку, з'єднувалася із цим тихим, мирним вечором, і, може, від того виникала легка, але неперехідна тривога — оповивалося нею все. Графиня раптом відчула в цій кімнаті присутність іншої жінки, отієї своєї попередниці: чи переживала те саме? Чому не змогла оборонити своє дитя і навіть утекти від свого мучителя не зуміла? Де вона зараз і що думає в цей вечір? Чи хотів граф у такий дикий спосіб затримати обіцяний мільйон, чи сталося так випадково? Він маніяк чи холоднокровний убивця, з тих виродків, що й проти власної дитини можуть ножа підняти, як ті звірі, що пожирають свій плід і дістають задоволення? Дивно їй було про таке думати, могла вона й помилятися. Надто хотів він цієї дитини і надто беріг її матір. Надто дбав про спадкоємця, бо й справді не мав його. Кому й для чого ті мільйони, коли буде у світі сам як палець?

Вона не була дурна. За час прожиття тут багато чого пізнала. Граф громадив своє майно всіма законними й незаконними способами. Велося проти нього не одне слідство, але він умів ховати кінці. Судді й чиновники були підкуплені, орендарі часто горіли, а часом зникали безвісти. Обплів підлеглих страшною сіткою і, як павук, випивав їхні соки. За життя ніколи б не розтратив такого майна, але все одне не знав зупину. Був затятий гравець і вів незбагненну, вельми ускладнену гру. Анеля ніяк не могла зрозуміти його секретів, однак не це було їй потрібно: рано чи пізно павук почне плести мережу й супроти неї. Супроти самотньої і слабкосилої жінки, яка має тільки одного, правда, могутнього покровителя. Тільки генерал-губернатор зможе їй допомогти й вирвати з цього пекла. Хотіла зберегти не тільки себе, думала перш за все про сина…

Зайшла покоївка, щоб допомогти їй розібратися до сну, і графиня відчула, що непомірне втомилася. Від оцих думок, від сколоченого дня. Не можна їй потрапляти в ту мережу, треба чоловіка випередити. Він невисокої про неї думки, і саме це їй допоможе. Годі тікати від нього тоді, коли він у палаці, її миттю наздоженуть, як наздогнали нещасну її попередницю. Треба, щоб були запасні коні в Брацлаві. Поїде ніби покататися перед вечерею, взявши й дитину, — це вже тоді, коли майне він у Херсон. Головне — дістатися до Києва, де буде в повній безпеці, генерал-губернатор зуміє її захистити.

Анеля лежала з міцно заплющеними очима: детально все обмірковувала. Холодно й розважно, бо не могла й не хотіла програти в цьому змаганні. Не така вона квола й беззахисна; перемагає, зрештою, той, хто захопить ініціативу і здолає її не втратити. Закусувала губу і хрускотіла пальцями рук. Була наструнчена і знервована, через це не спала, а вряди-годи провалювалась у чорні ями. Вихоплювалася з них і злякано прислухалася. Було навколо моторошно тихо.

Її збудило перше світло, що закралось у кімнату. Встала й підійшла до колиски.