Читати книгу - "Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі"

Ранок видався спекотний, а пополудні, за прогнозом, мало бути ще гарячіше. Просякла потом майка прилипла до тіла. В одному російському романі листи спалювали зимовим вечором, у грубці. Але ніколи зранку в літньому саду, обливши олією. А от у нашій непривабливій реальності можна палити їх, обливаючись потом, уранці. Іншого вибору не залишається, і зими ждати не можна.

Коли все згоріло, я приніс відро води й залив вогонь, а рештки попелу затоптав ногами.

Упоравшись із цим, я зайшов у кімнату Куміко, щоб перевірити, що залишилося в шухлядах її столика. Після того, як вона пішла з дому, я туди не заглядав. Бо вважав це вельми непристойним. Але ж Куміко сказала, що більше не повернеться, а тому, гадаю, не ображатиметься, якщо я так зроблю.

У шухлядах майже нічого не було — видно, вона сама все прибрала перед тим, як пішла з дому. Залишилися дрібниці: новий поштовий папір і конверти, коробочка скріпок, лінійка, ножиці, штук шість кулькових ручок та олівців. Напевне, заздалегідь дала усьому лад, щоб можна було втекти будь-коли. У столику не залишилося нічого, що нагадувало б про її існування.

Цікаво, що Куміко зробила з моїми листами? Їх мало бути в неї стільки, скільки її в мене. Десь вона їх мала зберігати. Але де — я не знав.

Потім я зайшов у ванну кімнату й поскидав у коробку з-під солодощів усю косметику — губну помаду, очищувальний крем, парфуми, засіб для зміцнення волосся, олівець для брів, прокладки, лосьйон та інші речі, про призначення яких я не здогадувався. Загалом набралося усього цього небагато. Куміко особливо не захоплювалася косметикою. Її зубну щітку й нитку для чищення зубів я викинув. Те ж саме зробив із шапочкою для душу.

Від такої роботи я геть-чисто заморився. Сів на стілець у кухні, випив склянку води. З інших речей Куміко залишилася невелика полиця з книжками та одяг. Книжки можна зв'язати у пачки й здати в букіністичну книгарню. А що робити з одягом? Куміко написала, щоб я "розпорядився ним відповідним чином". Бо вона його більше не надіватиме. А що конкретно означає "відповідним чином" — не повідомила. Віднести в "секонд-хенд"? Чи скласти все в пакет і викинути на смітник? Віддати комусь бідному? А чи подарувати Армії порятунку? Жоден із способів не здавався мені "відповідним". "Ну гаразд. Нема чого квапитися, — подумав я. — Нехай речі поки що полежать. Може, Крита (точніше, колишня Крита) одягатиме. Або, може, Куміко передумає і забере їх собі. Це неймовірно, але хто може так стверджувати? Ніхто не знає, що завтра станеться. Тим паче післязавтра. Та що там казати — невідомо навіть, що сьогодні пополудні буде".

Колишня Крита повернулася із косметичного салону до полудня. Її нова зачіска мене здивувала. Коротко підстрижене волосся, завдовжки три-чотири сантиметри, було змазане гелем й старанно укладене. Косметику з обличчя вона змила, так що спочатку я не впізнав її. В усякому разі, тепер вона не здавалася схожою на Жаклін Кеннеді.

— Так ти маєш природніший і молодший вигляд. Здаєшся трохи іншою людиною, — похвалив я її нову зачіску.

— Я справді-таки інша, — сказала вона всміхнувшись.

Я запропонував разом пообідати, але вона похитала головою і сказала, що їй треба зробити ще багато інших справ.

— Окада-сан… Заводний Птаху, — вела вона далі. — Наразі я зробила перший крок як нова людина. Тепер я піду додому, спокійно поговорю із сестрою і почну готуватися до подорожі на Крит. Отримати паспорт, придбати авіаквиток, зібрати потрібні речі. Я не маю досвіду в таких справах і не знаю, як це робиться. Я ж ніколи нікуди не їздила, навіть за межами Токіо не бувала.

— Ти все ще хочеш, щоб я з тобою поїхав? — запитав я.

— Звичайно, — відповіла вона. — Гадаю, так буде краще і мені, і вам. Тож, Окада-сан, добре над цим подумайте. Це надзвичайно важливо.

— Добре. Подумаю.

Після того, як колишня Крита пішла, я одягнув нову теніску й штани. Нап'яв сонячні окуляри, щоб родимка нікому не впадала в очі. Пройшовши під спекотним сонцем до станції, дістався на електричці, порожній в післяобідню пору, до Сіндзюку. Купив у книгарні "Кінокунія" двотомний путівник по Греції, а в "Ісетане" — невелику валізку, після чого вирішив пообідати в найближчому ресторанчику. Офіціантка виявилася грубою, в поганому настрої. Я, звичайно, знався на офіціантках, але таку невиховану зустрів уперше. Їй було байдуже до моєї особи й до мого замовлення. Поки я переглядав меню, роздумуючи над тим, що б з'їсти, вона витріщилася на мою родимку з таким виразом на обличчі, ніби витягла у ворожбита нещасливе передбачення. Я відчував її погляд на щоці. Замість маленької пляшки пива через кілька хвилин вона принесла велику. Я не дорікнув їй. Пиво з піною, холодне — варто було подякувати. Якщо забагато — можна випити половину, а решту залишити.

Сьорбаючи пиво в очікуванні замовлення, я взявся читати путівник. Із усіх грецьких островів Крит лежить найближче до Африки й має продовгувату форму. Залізниці там немає, і туристи переміщаються переважно на автобусах. Найбільше місто — Іракліон, неподалік від нього — руїни замку кноських володарів, що славиться своїм лабіринтом. Головна галузь народного господарства — вирощування оливкових дерев, вина також знамениті. На острові сильні вітри, тому багато вітряних млинів. З різноманітних політичних причин Крит звільнився з-під турків пізніше від інших грецьких територій, а тому своїми звичаями і традиціями відрізняється від решти Греції. Народ на Криті войовничої вдачі, і під час Другої світової війни німці зіткнулися там із завзятим опором. На Криті відбувається дія роману Казандзакіса "Грек Зорба". От які відомості вдалося вичитати про Крит з путівника. А от про життя людей на острові я нічого не дізнався. Зрештою, в цьому нема нічого дивного. Адже путівник розрахований на туристів, а не на людей, що збираються поселитися надовго.

Я спробував уявити собі, як ми житимемо в Греції удвох з колишньою Критою Кано. Яким буде наше життя? Де ми замешкаємо? Що їстимемо? Коли вранці прокинемося, то що робитимемо? Про що цілий день говоритимемо? Власне, скільки місяців, а може, років це триватиме? Про все це я не мав ні найменшого уявлення.

"Однак так чи інакше, а я справді можу поїхати на Крит, — подумав я. — І жити там разом з колишньою Критою". Я поглянув спочатку на путівник, що лежав на столі, потім на новеньку валізку під ногами. Ось конкретна форма такої можливості. Щоб вона була видимою, я й купив цей путівник і валізку. І що довше я на них дивився, то щораз привабливішою здавалася така можливість. Можна все кинути й поїхати з однією валізою. Це ж так просто!

Якщо залишуся в Японії, то що зможу робити? Хіба що сидіти безвилазно дома й очікувати повернення Куміко. Та ні, навряд чи вона повернеться. Адже чітко написала в листі: "Не чекай і не шукай мене". Але хоч би що вона казала, я, звісно, маю право й далі чекати. Однак від цього я швидко знесилію. Мене доконає ще більша самотність, безнадія і безсилля. Річ у тому, що я тут нікому не потрібен.

Мабуть, усе-таки треба їхати на Крит із сестрою Мальти Кано. Як вона казала, так буде краще й для мене, й для неї. Я ще раз поглянув на валізку під ногами. Уявив собі, як з нею сходжу з літака в аеропорту Іракліон. Як ми спокійно живемо в якомусь селі, їмо рибу, плаваємо в блакитному морі. Та поки такі чарівні картинки, схожі на кольорові листівки, вимальовувалися в голові, на душу поступово наче лягала густа хмара. Крокуючи з новою валізкою в руці вулицями Сіндзюку крізь юрбу людей, що спішили щось купувати, я відчував, що задихаюся — так, ніби не стало повітря. Здавалось, ноги й руки ледве ворушаться.

Вийшовши з ресторану, я поплівся якоюсь вулицею і ненароком зачепив валізкою здоровенного парубка, який стрімко рухався назустріч. Він був високий, у сірій майці й бейсбольній кепці, з навушниками на вухах від "вокмена". Я сказав йому: "Вибачте!" — однак він, мовчки поправивши на голові кепку, витягнув уперед руку й рішуче заїхав мені кулаком у груди. Оскільки я такого не сподівався, то заточився і впав, ударившись головою об стіну. Переконавшись, що я впав, парубок незворушно пішов своєю дорогою. Спочатку я хотів кинутися за ним, але передумав. Яка з цього користь? Я встав і, зітхнувши, обтрусив штани, підняв валізку. Хтось подав мені книжки, що висипалися на землю. Виявилося — приземкувата стара жінка в дуже дивному круглому капелюшку майже без крисів. Передаючи мені книжки, вона нічого не сказала, а лише легенько похитала головою. Дивлячись на її капелюшок і співчутливе обличчя, я раптом, незрозуміло чому, згадав про заводного птаха, що живе десь у лісових хащах.

Голова трохи боліла, але не розбилася, лише на потилиці вискочила невелика ґуля. "Чого я тут вештаюся? Краще якнайшвидше повертатися додому, — подумав я. — На свою тиху доріжку".

Аби заспокоїтись, у пристанційному кіоску я купив газету й лимонних карамельок. Коли, вийнявши з кишені гаманець і розплатившись, з газетою в руках я рушив до турнікета, ззаду пролунав жіночий голос:

— Гей, парубче! Високий, з плямою на обличчі!

До мене озвалася продавщиця з кіоску. Нічого не второпавши, я повернув назад.

— Решту забув! — сказала вона. І передала мені залишок із тисячі єн. Подякувавши, я взяв гроші.

— Вибач, що про пляму сказала. Не знала, як тебе звати, от і вихопилося з язика.

Усміхнувшись, я здвигнув плечима — мовляв, нічого страшного.

Вона подивилася на мене.

— Чого це ти спітнів, га? Тобі погано?

— Спека. Йшов, а тому спітнів. Дякую, — сказав я.

Сівши в електричку, я розгорнув газету. Тільки зараз помітив, що вже справді давно не брав газет у руки. Дома ми їх не передплачували. По дорозі на роботу Куміко іноді купувала ранковий випуск газети в станційному кіоску й приносила для мене додому. І наступного ранку я її читав. Прочитував оголошення про прийом на роботу. Та як тільки Куміко зникла, купувати й приносити газети було нікому.

У газеті я не побачив нічого, що могло б мене зацікавити. Переглянув її геть-чисто всю — від першої до останньої сторінки, — але не помітив нічого, вартого уваги. Однак коли, згорнувши газету, розглядав афіші тижневиків, розвішані у вагоні, то зупинив свій погляд на написі — НОБОРУ ВАТАЯ.