Читати книгу - "Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло"

Як воно складеться тепер її життя ? Що її жде в майбутньому ? І чи не надто пізно усміхається їй гірке жіноче щастя ?

Спустошена пережитим за вечір хвилюванням, вона довго сиділа, притулившись щокою до холодної, укритої памороззю шибки, втупивши спокійний і трохи смутний погляд у темряву, лише злегка освітлювану снігом.

Григорій сів до столу, налив собі з глечика повну склянку, випив одним духом.

— Добра ? — поцікавився Прохір.

— Не розберу. Давно не пив.

— Як миколаївська. Істинний бог ! — переконано сказав Прохір і, хитнувшись, обняв Михайла.— Ти в цих ділах, Миша, розбираєшся гірше, ніж теля в помиях, а от я знаю в напитках смак! І яких тільки настоянок та вин мені не довелось пити ! Є таке вино, що не встигнеш корка витягнути, а з пляшки піна біжить, як із скаженої собаки, бог свідок — не брешу ! В Польщі коли прорвали фронт і пішли з Семеном 'Михайловичем поляків костричити, взяли ми з нальоту один поміщицький фільварок. Будинок у ньому стоїть на два з лишком поверхи, на базу скотини набито ріг до рогу, птиці всякої по двору ходить — плюнути нікуди, ну, словом, жив той поміщик як цар. Коли взвод наш прибіг на конях у той фільварок, там якраз офіцери гуляли з хазяїном, нас не сподівались. Всіх їх порубали, в садку і на сходах, а одного взяли в полон. Важний офіцер був, а як забрали його,— і вуса донизу опустив, зм'як весь зо страху. Григорія Пан--телевича— в штаб екстрено викликали, лишились ми самі хазяями, зайшли в нижні кімнати, а там стіл великущий, і чого тільки на тому столі нема ! Полюбувались, а починати страшно, хоч і дуже ми голодні. "Ну, а якщо,— думаємо,— воно все отруєне ?" Полонений наш дивиться чортом. Наказуємо йому : "їж !" Жере. Не з охотою, а жере. "Пий !" Знов таки п'є він. З кожної блюди примусили по великому шматку покуштувати, з кожної пляшки — по склянці випити. Розпирає проклятого на наших очах від цих харчів, а в нас солона слина тече. Потім бачимо, що офіцер не помирає, і ми почали. Наїлись, напились пінястого вина по ніздрі. Дивимось, а з офіцера перти з обох кінців починає. "Ну,— думаємо,— пропали ! Сам, гад, отруєний харч їв і нас обдурив". Підступаємо до нього з шаблями, а він — і руками й ногами. "Пане, це ж я переївся з вашої милості, не сумлівайтеся, їжа здорова !" Тоді ми взялися знов за вино! Натиснеш на корка, він стрельне, наче з гвинтівки, і піна клубком іде, аж збоку дивитись страшно ! Від цього вина я тієї ночі разів зо три з коня падав ! Тільки сяду в сідло, і знов мене — наче вітром здує. От таке вино кожен день пив би натщесерце по склянці, по дві, і жив би літ до ста, а так хіба свій строк доживеш ? Хіба це, приміром, напій ? Зараза, а не напій! Від нього, падла, раніш строку дуба даси ...— Прохір кивнув, головою на глечик з самогоном і... налив собі повну склянку.

Докійка пішла спати до дітей у кімнату, через деякий час підвівся й Прохір. Похитуючись, він накинув наопашки кожуха, сказав :

— Глека не візьму. Душа не дозволяє ходити з порожнім посудом... Прийду, і зараз мене жінка почне карати. Це вона уміє ! І звідки в неї такі вредні слова беруться ? Сам не знаю ! Прийду напідпитку, і вона, приміром, говорить так: "собако, п'яний, безрукий, сякий — такий, розтакий !" Тихенько і спокійненько я її оброзумлюю, кажу : "Де ж ти, чортова хвойдо, суче вим'я ти, бачила п'яних собак, та ще й безруких ? Таких на світі не буває". Одну підлість заперечую — вона мені другу говорить, другу заперечую — вона мені третю підносить, так у нас всюношна і правиться до ранку... Інколи насточортіє її слухати — піду під сарай спати, а інший раз прийдеш випивши, і, коли вона мовчить, не лається,— я заснути не можу, істинний бог ! Чогось мені наче бракує, якась сверблячка на мене нападе,— не засну і край ! І от зачеплю жінку, і знов вона почне мене карати, аж іскри з мене сип-ляться ! Вона в мене від чорта уривок, а подітись нема куди, нехай лютує, від цього вона запальніша до роботи буде, правильно я кажу? Ну, піду, прощавайте! Чи мені в яслах переночувати, не тривожити її сьогодні ?

— Додому доплентаєшся ? — сміючись, спитав Григорій.

— Рачки, а долізу! Чи я не козак, Пантелввичу ? Аж прикро мені слухати.

— Ну, тоді — з богом.

Григорій провів друга за хвіртку. Ввійшов у кухню.

— Що ж, поговоримо, Михайле ?

— Давай.

Вони сиділи —один проти одного, розділені столом,' мовчали. Потім Григорій сказав :

— Щось у нас не так... По тобі бачу, не так! Не до душі тобі, що я приїхав ? Чи я помиляюсь ?

— Ні, ти вгадав, не до душі.

— Чому ?

— Зайвий клопіт.

— Я думаю сам прогодуватися.

— Я не про це.

— А про що ж ?

— Вороги ми з тобою ...

— Були.

— Та, видно, й будемо.

— Не розумію. Чому ?

— Ненадійний ти чоловік.

— Це ти дарма. Говориш ти це дарма.

— Ні, не дарма. Чому тебе в такий час демобілізували ? Скажи прямо ?

— Не знаю.

— Ні, знаєш, та не хочеш сказати ! Не довіряли тобі, так ?

— Якби не вірили — не дали б ескадрон.

— Це попервах, а раз в армії тебе не залишили, значить, діло ясне, браток !

— А ти мені віриш? — дивлячись в упор, спитав Григорій.

— Ні, як вовка не годуй, а він в ліс дивиться.

— Ти випив сьогодні зайве, Михайле.

— Це ти облиш ! Я не п'яніший за тебе. Там тобі не вірили і тут віри великої не даватимуть, так і знай !

Григорій помовчав. Млявим рухом він узяв з тарілки шматок солоного огірка, пожував його і виплюнув.

— Тобі жінка розказувала про Кирила Громова? — спитав Михайло.

— Розказувала.

— Теж не до душі мені було, що він приїхав. Як тільки почув я, того ж дня...

Григорій зблід, ОЧІ його округлились від люті.

— Що ж я тобі — Кирило Громов?!

— Не' кричи. А чим ти кращий ?

— Ну, знаєш...

— Тут і знати нічого. Все давно взнате. А потім Митько

Коршунов з'явиться, мені теж радіти ? Ні, краще б ви не з'являлися в хутір. *

— Для тебе краще ?

— І для мене, та й людям краще, спокійніше.

— Ти мене, з ними не рівняй !

.. — Я вже тобі сказав, Григорію, і ображатись тут нема чого : ти не кращий за них, ти безпремінно гірший, небезпечніший.

— Чим же ? Що ти мелеш ?

— Вони рядові, а ти закручував усім повстанням.

— Не я ним закручував, я був командиром дивізії.

— А цього мало ?

— Мало чи багато — не в цьому річ... Якби тоді на гулянці мене не збиралися вбити червоноармійці, я, може б, і не брав участі в повстанні.

— Якби ти не був офіцером, ніхто б тебе не чіпав.

— Якби мене не брали на службу, не був би я офіцером ... Ну, це довга пісня !

— І довга, і погана пісня.

— Зараз її не переспівувати, пізно.

Вони мовчки закурили. Збиваючи нігтем попіл з цигарки, Кошовий сказав:

— Знаю я про твої геройства, чув. Багато ти наших бійців занапастив, через це й не можу на тебе легко дивитись... Цього з пам'яті не викинеш.

Григорій усміхнувся.

— Міцна в тебе пам'ять ! Ти брата Петра вбив, а я тобі про це щось не нагадую... Коли все пам'ятати — вовками треба жити.

— Ну, що ж, убив, не відмовляюсь ! Коли б довелось мені тоді тебе спіймати, я й тебе уклав би, не посоромився б!

— А я, коли Івана Олексійовича в Усть — Хопрі в полон забрали, поспішив, боявся, що й ти там, боявся, що вб'ють тебе козаки... Виходить, задарма я. тоді поспішав.

— Доброчинець який знайшовся ! Подивився б я, як би ти зі мною розмовляв, коли б оце кадетська влада була, коли б ви подолали. Паси з спини, мабуть, здирав би ! Це ти тепер такий добрий...

— Може, хтось і здирав би паси, а я рук об тебе не поганив би.

— Значить, різні ми з тобою люди... Ніколи я не вагався об ворогів руки поганити і зараз не здригнусь, коли треба буде.— Михайло вилив у склянки залишки самогону, спитав : — Будеш пити ?

— Давай, а то дуже тверезі ми стали для такої розмови...

Вони мовчки цокнулись, випили. Григорій зліг грудьми на

стіл, дивився на Михайла мружачись, покручуючи вуса.

— Так чого ж ти, Михайле, боїшся? Що я знов проти радянської влади буду бунтувати ?

— Нічого я не боюсь, а так собі думаю : коли б трапилась яканебудь колотнеча — і ти перекинувся б на другу сторону.

— Я міг би там перейти до поляків, як ти думаєш ? У нас ціла частина, до них перейшла.

— Не встиг?

— Ні, не схотів. Я одслужив своє. Нікому більше не хочу служити. Навоювався за свій вік по нікуди і зморився душею страшенно. Все мені набридло, і революція і контрреволюція. Нехай би вся ця... нехай воно все пропаде пропадом ! Хочу пожити коло своїх діток, взятись до хазяйства, от і все. Ти повір, Михайле, кажу це від щирого серця!

Проте ніякі запевнення вже не могли переконати Кошового. Григорій зрозумів це і замовк. Він на мить відчув гірку досаду на себе. Якого чорта він виправдувався, намагався щось довести ? До чого була ця п'яна балачка і нащо було вислухувати дурні проповіді Михайла ? К чорту! Григорій устав.

— Кінчимо цю нікудишню розмову ! Годі! Одно я хочу' тобі наостанку сказати : проти влади я не піду доти, поки вона мене за храпи не візьме. А візьме — буду боронитися! В усякому разі, за повстання голову підкладати, як Платон Рябчиков, не буду.

— Тобто як це ?

— Так. Нехай мені залічать службу в Червоній Армії і поранення, які я там дістав, згодний відсидіти за повстання, але коли вже розстріл за це діставати,— вибачайте! Дуже густо буде !

Михайло зневажливо усміхнувся.

— Теж моду вигадав ! Ревтрибунал або Чека не питатимуть тебе, чого ти хочеш і чого не хочеш, і торгуватися з тобою не будуть. Раз прошпетився — діставай свою пайку з доважкою. За старі борги треба платити сповна !

— Ну, тоді побачимо.

— Побачимо, ясне діло.

Григорій зняв пасок і сорочку,— крекчучи, почав, роззуватися.

— Ділитись будемо ? — спитав він, надміру уважно розглядаючи підметку, що відскочила на чоботі.

— У нас дільба коротка : підправлю свою хатину і перейду туди.

— Справді, давай якось розходитись. Ладу в нас з тобою не буде.

— Не буде,— підтвердив Михайло.

— Не думав, що ти про мене такої думки... Ну, що ж ...

Я сказав прямо. Що думаю, те й сказав. У Вешенську коли. поїдеш ?

— Якнебудь цими днями.

— Не якнебудь, а треба їхати завтра.

— Я йшов пішки майже сорок верст, підбився, завтра відпочину, а післязавтра піду на реєстрацію.

— Наказ є такий реєструватись негайно. Іди завтра.

— День відпочити треба ? Не втечу ж я ?

— А чорт тебе знає. Я за тебе відповідати не хочу.

— Який же ти сволочуватий став, Михайле! — сказав Григорій, не без здивування розглядаючи похмурніле обличчя колишнього друга.

— Ти мене не сволочи ! Я до цього не звик...— Михайло передихнув і підвищив голос: — Ці, знаєш, офіцерські навички облишити треба! Іди завтра ж таки, а якщо по — доброму не підеш — пожену під конвоєм, зрозуміло ?

— Тепер усе зрозуміло...— Григорій з ненавистю подивився в спину Михайлові, коли той виходив, не роздягаючись ліг на ліжко.

Що ж, все сталося так, як воно й мало статися.