Читати книгу - "Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло"

І чому його, Григорія, повинні були зустрічати інакше ? Чому, власне, він думав, що короткочасна чесна служба в Червоній Армії покриє всі його колишні гріхи ? І, можливо, Михайло має рацію, коли каже, що не все прощається і що треба платити за старі борги сповна ?

... Григорію снився широкий степ, розгорнутий, готовий до —атаки полк. Уже звідкілясь, здалека, лунало протяжне : "Ескадро — о — он ..." — коли він згадав, що коло; сідла відпущені попруги. Рвучко ступив на ліве стремено,— сідло поповзло під ним ... Охоплений соромом і жахом, він стрибнув з коня, щоб затягти попруги, і в цей же час почув вмить виниклий гуркіт кінських копит, що вже нестримно віддалявся. Полк пішов в атаку без нього ...

Григорій перевернувся і, прокидаючись, почув свій хрипкий стогін.

За вікном ледве світало. Мабуть, вітер уночі відкрив віконницю,— і крізь укриту памороззю шибку видно було зелений іскристий круг надщербленого місяця. Помацки Григорій знайшов кисет, закурив. Все ще гучно й часто здвоювало серце. Він ліг на спину, усміхнувся: "присниться ж отака чортівня! Не довелось повоювати..." Не думав він у цю передранішню годину, що ще не раз доведеться йому ходити в атаку й уві сні і наяву.

Докійка встала рано,— треба було доїти корову. В кухні обережно ходив, покашлював Григорій. Прикривши дітей укривалом, Докійка швиденько одяглася, увійшла в кухню. Григорій застібав шинель.

— Куди це ви так раненько зібрались, братику ?

— Пройдусь по хутору, подивлюся.

— Поснідали б — тоді...

—. Не хочу, голова болить.

— До сніданку вернетесь ? Я зараз у печі затоплю.

— Мене нема чого ждати, я не скоро прийду.

Григорій вийшов надвір. Під ранок трохи розтало. Вітер

віяв з півдня, вологий і теплий. На підбори чобіт налипав перемішаний з землею сніг. Повільно прямуючи .до центру хутора, Григорій уважно, немов у чужій місцевості, розглядав знайомі з дитинства хати й сараї. На майдані чорніли: звуглені руїни купецьких домів і лавок, спалених Кошовим минулого року, напівзруйнована церковна ограда. чорніла проломами. "Цегла на печі потрібна була",— байдуже подумав Григорій. Церква стояла, як і колись, маленька, вросла в землю. Давно не фарбована покрівля її золотіла іржею, стіни рябіли бурими патьоками, а там, де відпала штукатурка,— яскраво і свіжо червоніла оголена цегла.

На вулицях було безлюдно. Дві чи три заспаних жінки зустрів Григорій недалеко, від колодязя. Вони мовчки, наче чужому, кланялись Григорію, і аж коли він проходив мимо, спинялись і подовгу дивились йому вслід.

"Треба на могилки піти, провідати матір і Наталю",— подумав Григорій і звернув у провулок до кладовища, але, пройшовши трохи, спинився. І без того тяжко й неспокійно було-в нього на серці. "Колись іншим разом піду,— вирішив він, прямуючи до Прохора.— їм тепер однаково — прийду чи не прийду. їм там спокійно тепер. Всьому кінець. Могилки присипало сніжком. А земля, мабуть, холодна там, у глибині... От і віджили — та як скоро, наче уві сні. Лежать усі вкупі, поруч : і дружина, і мати, і Петро з Даркою... Всією сім'єю-перейшли туди і лежать поруч. їм добре, а батько — сам у чужій стороні. Нудьгує він там серед чужих..." Григорій уже не роздивлявся по боках, ішов, дивлячись під ноги, на білий, .трохи зволожений відлигою і дуже м'який сніжок, такий м'який, що навіть не відчувався під ногами і майже не рипів.

Потім Григорій почав думати про дітей. Якісь вони стали не по літах стримані, мовчазні, не такі, якими були при матері. Занадто багато відняла в них смерть. Вони налякані. Чому Полюшка вчора заплакала, побачивши його ? Діти не

плачуть при. зустрічі, такого з ними не буває. Про що вона подумала ? І чому в очах її майнув переляк, коли він узяв її на' руки? Може вона весь час думала, що батька нема живого і він ніколи більше не вернеться, а потім, побачивши його, злякалась? В усякому разі він, Григорій, нічим не винен перед ними. Треба тільки сказати Оксані, щоб вона жаліла їх і всіляко старалась замінити їм матір... Напевне, вони прив'яжуться до мачухи. Вона ласкава, добра жінка. З лю-‘ бові до нього вона любитиме й дітей.

Про це теж тяжко й гірко було думати. Все це було не так просто. Виходило, що все життя не таке просте, яким воно здавалось йому недавно. В нерозважній, дитячій наів-ності він вважав, що досить вернутись додому, змінити шинель на сіряк, і все піде як годиться : ніхто йому слова не скаже, ніхто не докорятиме, все влаштується само собою, і буде він жити та поживати мирним хліборобом і зразковим сім'янином. Ні, не так воно просто насправді.

Григорій обережно відкрив звислу на одному завісі хвіртку зиковського базу. Прохір у розтоптаних круглих валянках, в насунутому аж на брови тривусі йшов до ганку, безтурботно помахуючи порожньою дійницею. Білі краплі молока невидимо сіялись по снігу.

— Здорові ночували, товаришу командир!

— Слава' богу.

— Похмілитися б треба, а то голова порожня, як оця дійниця.

— Похмілитись — не завадить, а чому ж дійниця порожня ? Сам, чи що, корову доїв ?

Прохір, хитнувши головою, зсунув тривух на потилицю, і тільки тоді Григорій побачив незвичайно хмурне обличчя Друга.

— А хто ж, чорт мені її доїтиме ? Ну, я їй, проклятій бабі, надоїв. Коли б на живіт вона не заслабла після мого удою !..— Прохір несамовито пожбурив відро, коротко сказав : — Ходім до хати.

— А жінка? — нерішуче спитав Григорій.

— Чорти з квасом її з'їли ! Ще й півні не співали, як згреблась та й поїхала в Кружилинський по терен. Прийшов-од вас, і взялась вона за мене ! Читала — читала всякі акафи-сти, потім як схопиться: "Поїду по терен! Сьогодні Ма-ксаєві невістки їдуть, і я поїду!" — "їдь, думаю, хоч по груші, щасливої дороги !" Встав, затопив у печі, пішов корову доїти. Ну, й надоїв. Ти думаєш, одною рукою зручно такі діла робити ?

— Покликав би якунебудь жінку, чудак !

— Чудак баран, він до Покрови матку ссе, а я зроду чудаком не був. Думав — сам упораюсь! Ну, і впорався.. Я вже під тією коровою лазив — лазив навкарачки, а вона, треклята, не стоїть, ногами чеберяє. Я й тривух зняв, щоб її не полохати,— один чорт. Сорочка на мені змокла, поки видоїв її, і тільки був руку простягнув, дійницю спід неї взяти,— вона як дасть ногою! Дійниця на один бік, я — на другий. От і надоїві. Це не корова, а чорт з рогами! Плюнув їй у морду й пішов. Я й без молока проживу. Будемо похмілятися?

— А є?

— Одна пляшка. Заклята.

— Ну, й досить.

— Заходь, гостем будеш. Яєшню спряжити ? Я це в одну мить.

Григорій нарізав сала, допоміг хазяїнові розпалити в челюстях вогонь. Вони мовчки дивились, як шиплять, розтають і бігають по сковороді шматочки рожевого сала. Потім Прохір дістав зза божничка .запорошену пляшку.

— Від жінки ховаю там секретні діла,— коротко пояснив

він.

Закусювали вони в маленькій жарко натопленій кімнатці, пили і стиха розмовляли.

З ким же, як не з Прохором, міг поділитись Григорій своїми найпотаємнішими думками ? Він сидів за столом, широко розставивши довгі мускулисті ноги, хрипкуватий басок його звучав приглушено.

— ... І в армії, і цілу дорогу думав, як коло землі житиму, відпочину в сім'ї від всієї цієї чортівні. Видане діло — восьмий рік з коня не злазив ! Уві сні і то мало не щоночі вся ця краса сниться : то ти вбиваєш, то тебе вбивають... Тільки, видно, Прохоре, не вийде по — моєму... Видно, іншим, не мені, доведеться орати землю, доглядати її ...

— Говорив з Михайлом учора ?

— Як меду напився.

— Що ж він ?

Григорій хрестом склав пальці.

— Це на нашу дружбу. За службу білим дорікає, думає, що. злість приховую на1 нову владу, ножа держу проти неї за пазухою. Боїться, що повстання буду підіймати, а на чорта воно мені потрібно,— він і сам, дурень, не знає.

— Він і мені це говорив.

Григорій невесело усміхнувся.

— Один хохол на Україні, як ішли на Польщу, просив у нас зброї, щоб боронити село. Банди на них напосідали, грабували, скотину різали. Командир полку — при мені розмова була — і каже : "Вам дай зброю, а ви самі в банду підете". А хохол сміється, каже : "Ви, товаришу, нас тільки озбройте, а тоді ми не тільки бандитів, а й вас не пустимо в село". От і я зараз, як той хохол, думаю : якби можна було в Татарський ні білих, ні червоних не пустити — краще було б. Як на мене, то їм одна ціна — що, скажімо, своякові моєму, Митькові Коршунову, що Михайлові Кошовому. Він думає, що такий я вже до білих прихильний, що й жити без них не можу. Хріновина ! Я до— них прихильний, аякже! Недавно, коли підступили до Криму, довелось стукнутись у бою з корніловським офіцером — полковничок такий чустрий, ву сики підбриті по — англіцькому, під ніздрями дві смужки, як сопляки,— то я його з таким запалом навернув, аж серце зраділо ! Півголови разом з половиною кашкета на бідному пол-ковничкові лишилось... і біла офіцерська кокарда одлетіла ... От і вся моя прихильність. Вони мені теж зазолили чимало. Кров'ю заробив цей проклятий офіцерський чин, а між офіцерами був' наче біла ворона. Вони, сволочі, й за людину мене ніколи не вважали, руку гребували подати, та щоб я їм після цього... Під розтаку мамашу! І говорити про це противно! Та щоб я їхню владу знов встановлював? Генералів Фіцхе-лаурових запрошував? Я цього діла скуштував раз, а потім рік гикав, годі, вчений став, на своєму горбі всього попробував !

Вмочаючи в гаряче сало хліб, Прохір сказав :

— Ніякого повстання не буде. Перше діло — козаків зовсім обмаль лишилось, а котрі цілі залишились — вони теж грамотні стали. Крові братикам пустили чимало, і вони такі смирні та розумні стали, що їх зараз на повстання й мотузком не затягнеш. А тут іще зголоднів! народ за мирним життям. Ти подивився б, як цього літа всі працювали : сіна понавалювали скирти, хліб зібрали весь до зерна, аж хриплять, а орють та сіють, наче кожен, сказати б, сто літ прожити збирається ! Ні, про повстання й балакати нема* чого. Дурна це балачка. Хоч чума їх знає, що вони, козаки, надумати можуть...

— А що ж вони надумати можуть ? Про що це ти ?

— Сусіди ж наші надумали...

— Ну?

— От тобі й ну. Повстання в Воронізькій губернії, десь за Богучаром, знялося.

— Брехня це!

— Яка там брехня, вчора сказав знайомий міліціонер. їх нібито туди направляти мають.

— В якому саме місці ?

— В Монастирщині, їв Сухому Дінці, в Пасіці, в Старій і Новій Калитві і ще десь там.