Читати книгу - "Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло"

Повстання, кажуть, величезне.

— Чого ж ти вчора про це не сказав;, гусак обскубаний ?

— Не хотів при Михайлові говорити, та й утіхи мало про такі діла говорити. Вік би не чути про такі штуки,— незадо-волено відповів Прохір.

Григорій похмурнів. Довго думав, потім сказав:

— Це погана новина.

— Вона тебе не обходить. Нехай хохли думають. Наб'ють їм зади, аж пашітиме, тоді знатимуть, як повставати. А нам з тобою воно ні до чого. Мені за них ані трохи не болить.

— Мені тепер буде труднувато.

— Чим же це ?

— Як — чим ? Коли й окружна власть про мене такої думки, як Кошовий, тоді мені буцигарні не минути. Поблизу повстання, а я колишній офіцер, та ще й повстанець... Зрозуміло тобі ?

Прохір перестав жувати, задумався. Таке не спадало йому на думку. Приглушений хмелем, він думав повільно й тугувато.

— При чому ж ти тут, Пантелевич ? — здивовано спитав він.

Григорій з досадою скривився, промовчав. Новиною він був явно стривожений. Прохір подав був йому склянку, але він одвів рукою хазяїна, рішуче сказав :

— Більше не п'ю.

— А може ще цо одній потягнемо? Пий, Григорій Пантелевич, поки почорнієш. Від такого розвеселого життя тільки самогонку й глушити.

— Чорній уже ти сам. І так голова задурена, а від неї зовсім розгубишся. Мені сьогодні у Вешки йти, реєструватися.

Прохір пильно подивився на нього. Обпалене сонцем і вітром обличчя Григорія палало густим, бурим рум'янцем, і тільки біля самого коріння зачесаного назад волосся шкіра світилась матовою білиною. Він був спокійний,' цей служивий, що бував у бувальцях, з яким війна і злигодні поріднили — Прохора. Трохи припухлі очі його дивились похмуро, з суворою втомою.

— Не боїшся, що теє .. що посадять ? — спитав Прохір.

Григорій пожвавішав.

— Якраз цього, чоловіче, й боюся ! Зроду не сидів і боюсь тюрми гірше смерті. А видно, доведеться й цього добра скуштувати.

— Даремно ти додому йшов,— з жалем сказав Прохір.

— А куди ж би я подівся ?

— Притулився б денебудь у місті, переждав би, поки втрясеться ця живуха, а тоді й ішов би.

Григорій махнув рукою, засміявся.

— Це не для мене ! Ждати та доганяти — найосоружніше діло. Куди ж би я від дітей пішов ?

— Оце сказав.! Жили ж вони без тебе ? Потім забрав би їх і свою любезну. Ой, забув тобі сказати ! Хазяї твої, в яких ти перед війною з Оксаною проживав, померли обоє.

— Лістницькі ?

— Вони самі. Кум мій Захар був у відступі при молодому Лістницькому за денщика, розказував: старий пан у Морозовській від тифу помер, а молодий до Катеринодара дотягнув, там його жінка зв'язалась з генералом Покров-ським, ну, він і не витерпів, застрелився від невдоволення.

— Ну, й чорт з ними,— байдуже сказав Григорій.— Жалко добрих людей, які пропали, а за цих журитись нікому,— Він устав, надягнув шинель і, вже тримаючись за клямку, задумливо заговорив: — Хоча, чорт його знає, такому як молодий Лістницький або як наш Кошовий я завжди заздрив... їм з і самого початку все було ясно, а мені й досі не все ясно. У них, у обох, свої, прямі дороги, свої кінці, а я з сімнадцятого року ходжу манівцями, як п'яний хитаюсь... Від білих одбився, до червоних не пристав, так і плаваю, як лайно в ополонці... Знаєш, Прохоре, мені, звісно, треба було бути в Червоній Армії до кінця, може тоді й обійшлося б усе для мене по — доброму. І я спочатку — ти ж знаєш це — з великою душею служив радянській владі, а> потім усе це поламалось... У білих, у командування їхнього, я був чужий, на підозрі в них був завжди. Та і як могло бути інакше ? Син хлібороба, безграмотний козак,— яка я їм рідня ? Не вірили вони мені! А потім і в червоних так само вийшло. Я ж не сліпий, побачив, як на мене комісар і комуністи в ескадроні позирали ... В бою з мене очей не зводили, підстерігали кожен крок і, напевне, думали: "Е-е, сволота, біляк, офіцер козачий, коли б він, нас не підвів". Помітив я це діло і зразу в мене серце охололо. Останнім часом я цієї недовіри вже терпіти не міг більше. Від жару ж і камінь тріскає. І краще, що мене демобілізували. Все таки до кінця ближче.— Він глухо відкашлявся, помовчав і, не оглядаючись на Прохора, вже іншим голосом сказав : — Спасибі за хліб — сіль. Пішов я. Бувай здоров.. Якщо повернусь до вечора — зайду. Пляшку прибери, а то жінка як приїде, сковорідку тобі на спині поб'є.

Прохір провів його до ганку, в сінях шепнув :

— Ой, Пантелевичу, гляди, коли б тебе там не прип'яли...

— Подивлюсь,— стримано відповів Григорій.

Не заходячи додому, він спустився до Дону, відв'язав коло пристані чийсь баркас, пригорщами вичерпав з нього воду, потім виламав з плоту кілка, пробив лід край берега і поїхав на той бій.

По Дону котились на захід темнозелені, спінені вітром хвилі. В тиховодді, попід берегами, вони обламували хрусткий прозорий лідок, розгойдували зелені пасма баговиння. Над берегом стояв кришталевий дзвін облахМуваних крижинок, м'яко шурхотіла обмивана водою прибережна галька, а на середині річки, там, де течія була бистра й рівна,— Григорій чув тільки глухе хлюпання і клекіт хвиль, що юрмились коло лівого борта баркаса, та низьке, басовите і неугавне гудіння вітру в обдонському лісі.

До половини витягши баркас на берег, Григорій сів, скинув чоботи, старанно перемотав онучі, щоб легше було йти.

Під полудень він прийшов у Вешенську.

В окружному військовому комісаріаті було багатолюдно й шумно. Різко деренчали телефонні дзвінки, грюкали двері, входили й виходили озброєні люди, з кімнат лунав сухий дріб друкарських машинок. У коридорі десятків зо два чер-воноармійдів, обступивши невеликого чоловіка, одягненого в складчастий романівський кожушок, щось навперебій говорили й розкотисто сміялись. З далекої кімнати, коли Григорій проходив коридором, двоє червоноармійдів викотили станковий кулемет. Коліщата його м'яко постукували по вищербленій дерев'яній підлозі. Один з кулеметників, гладкий і рослий, жартівливо погукував : "Ану, дай дорогу, штрафна рота, а то задавлю".

"Видно, справді збираються виступати на повстання",— подумав Григорій.

Його затримали на реєстрації недовго. Швидко відмітивши посвідчення, секретар військомату сказав :

— Зайдіть у політбюро1 при Дончека. Вам, як колишньому офіцерові, треба взятись у них на облік.

— Слухаю,— Григорій відкозиряв, нічим не викривши хвилювання, що охопило його.

На майдані він спинився нерішуче. Треба було йти в. політбюро, але вся його істота болюче опиралась цьому. "Посадять !"— говорив йому внутрішній голос, і Григорій здригався від ляку й огиди. Він стояв коло шкільної огорожі, невидющими очима дивився на вкриту гноєм землю і вже бачив себе із зв'язаними руками, як він спускається брудними сходами в підвал, і — людину позаду, що твердо стискає шар-шаву рукоятку нагана. Григорій стиснув кулаки, подивився йа набряклі сині вени. І ці руки зв'яжуть? Вся кров кинулась йому в обличчя. Ні, сьогодні він не піде туди ! Завтра — будь ласка, а сьогодні він піде в1 хутір, проживе цей день з дітьми, побачить Оксану і ранком вернеться у Вешенську. Чорт з нею, з ногою, що трохи болить при ходьбі. Він тільки на один день піде додому — і вернеться сюди, обов'язково вернеться. Завтра нехай буде, що, буде, а сьогодні — ні!

— А — а, Мелехов! Скільки літ, скільки зим ...

Григорій обернувся. До нього підходив Яків Фомін —

однополчанин Петра, колишній командир бунтівного 28 — го полку Донської армії. 1

Це вже був' не той Фомін, незграбний і недбало одягнений отаманець, яким його знав колись Григорій. За два роки він разюче змінився: на ньому гарно лежала добре підігнана кавалерійська шинель, плекані русяві вуса були хвацько закручені і в усій фігурі, в підкреслено молодецькій ході,, в самовдоволеній усмішці помітна була свідомість власної переваги й відмінності.

— Яким вітром до нас ? — спитав він, тиснучи руку Гри-горія, заглядаючи в очі йому своїми широко розставленими блакитними очима.

— Демобілізований. У військомат заходив'...

— Давно прибув?

— Учора.

— Часто згадую братана твого Петра Пантелевича. Хороший був козак, а загинув даремно... Ми ж з ним нерозлучні друзі були. Не треба було вам, Мелехов, повставати минулого року. Помилку ви зробили !

Щонебудь треба було— говорити, і Григорій сказав*:

— Егеж. Помилились козаки...

— Ти в якій частині був ?

— У Першій Кінній.

— Ким ?

— Командиром ескадрону.

— Он як ! Я теж зараз командую ескадроном. Тут таки в нас, у Вешенській, свій караульний ескадрон.— Він озирнувся на всі боки, і, знизивши голос, запропонував : — От шо, ходімо, пройдемось, проведеш мене трошки, а то тут народ вештається, не дадуть нам поговорити.

Вони пішли вулицею. Фомін, скоса поглядаючи на Григорія, спитав :

— Думаєш вдома жити ?

— А де ж мені жити ? Вдома.

— Хазяйнувати ?

— Так.

Фомін співчутливо похитав головою і зітхнув.

— Поганий час ти, Мелехов', вибрав, ой, поганий .... Не треба було тобі додому з'являтися ще рік, два.

— Чому ?

Взявши Григорія під лікоть, трохи нахилившись, Фомін шепнув1:

— Тривожно в окрузі. Козаки дуже нарікають на' прод-розверстку. В Богучарському повіті повстання. Сьогодні виступаємо на придушення. Краще б тобі, чоловіче, вшитися звідси, та швидше. З Петром ми друзі були великі, тому й даю тобі таку пораду: іди звідси !

— Мені йти нікуди.

Ну, гляди ! Я це тому так кажу, що політбюро починає офіцерів арештовувати. За цей тиждень трьох підхорунжих з Дударівки привезли, одного з Решетівки, а з цього боку Дону їх по кілька разом везуть, та й до простих, без чину, козаків починають придивлятися. Рішай сам, Григошю Пантелевичу.

— За пораду спасибі, але нікуди я не піду,— уперто сказав Григорій.

— Це вже твоє діло.

Фомін заговорив про становище в окрузі, про свої взаємовідносини з окружним начальством і з окрвійськомом Шахає-вим. Поринувши в свої думки, Григорій слухав його неуважно. Бони пройшли три квартали, і Фомін спинився.

— Мені треба зайти в одне місце. Бувай.— Приклавши руку до кубанки, він холодно попрощався з Григорієм, пішов провулком, порипуючи новими наплічними ременями, прямий і кумедно поважний. Григорій провів його поглядом і пішов назад. Ідучи вгору кам'яними сходами двоповерхового будинку політбюро, він думав : "Коли вже кінчати, то швидше, нічого тягти! Умів, Григорій, шкодити — умій і відповідати!"

VIII

Годині о восьмій ранку Оксана загребла жар у печі, сіла на лаву, витираючи хвартухом розчервоніле, пітне обличчя.