Читати книгу - "Величне дитя піднебесної, Олександра Спаська"

Разом із тваринним риком піднявся людський галас. Жінки волали з остраху, а діти плакали. Що там, навіть чоловіки, боячись за власне життя, галасували від неочікуваної появи масморів, що, як один, летіли по першому поклику своєї хазяйки, перевертаючи все на своєму шляху.

Шестеро монстрів зі сталевими пазурами, як цепні пси зупинилися у провулку, припавши перед жінкою у коричневій сукні. Вдивляючись у приховане обличчя під капюшоном, вони принюхувалися, а коли невідома для Таіри та Ліама особа дістала з внутрішньої кишені чорну стрічку, яку вони впізнали, як пов’язку Марах, все відразу стало зрозуміло.

Серце воїнів зупинилося та пришвидшилося, ніби навіжене, готуючи тіло до атаки та захисту. За ті кілька миттєвостей, поки кровожерливі тварі брали запах своєї цілі, вони встигли наново активувати свою зброю, готуючись прийняти ще один не рівний бій.

Можна було покинути провулок, використовуючи крила, але ні Тодей, ні Марах, не могли собі дозволити втечу, залишивши мирне населення на розтерзання звірям. Тому, їхні ноги ще більше прикипіли до брущатки, а руки стиснули рукоятки до скрипу.

Все почалося дуже швидко. Титанове диво заспівало мелодійно, розрізаючи повітря, а енергетичний спис Карлаха поцілив в бочину зубастому велетню, ще більше роздратувавши його. Бій був схожий на місиво, де двоє гідно протистояли своєму противнику, але тваринна лють, сила та перевага в кількості, удар за ударом притискала величних до стінки. І в мить, коли всі сподівання вижити поступово згасали, неочікувана підмога реанімувала надію, повернувши енергію тілу.

- Захищати Прайма ціною власного життя! – почулося гортанне за спиною монстрів, від людини, яку величні зовсім не очікували тут побачити, і з десяток чоловіків східної зовнішності, у повсякденному одязі, але зі зброєю в руках, кинулися нищити масморів.

Неозброєним оком можна було побачити, що основна атака приходилася, на Таіру, але, в той же час, було видно, що підмога усіма своїми силами та ціною власного життя, захищали не Ліама, а дівчину. Ніби особиста варта, стояли вони стіною, відтісняючи кровожерливих від чорнявої красуні, що переживала не за себе, і це різало Ша Нарін око.

Запеклий бій набирав свої обороти: пил змішувався з кров’ю та потом; крики зливалися воєдино з грізним ричанням, а ляскіт зброї об тверді пазурі, став акомпанементом до усього перерахованого. Чоловіки падали один за одним, підкошені від глибоких ран від тих пазурів, але і масморів з часом стало в половину менше.

Всі були як єдине ціле, і Марах не пасла задніх, віддаючи всі сили протистоянню. Удари проводилися один за одним, вкладаючи останні потуги в руки, але поступово і вони згасали, жевріючи до того моменту, поки титанове чудо не відлетіло подалі, залишивши свою хазяйку сам на сам проти монстра, що різко рвонув на неї, готовий довести справу до кінця. 

Крила в середині затріпотали, та не зважаючи на зусилля Таіри, втримати їх, різко розкрилися. В найнебезпечніший момент, коли гострі пазурі вже були біля жіночого горла, помах за помахом вони вирвали Марах з лап смерті, піднявши її над землею.

Всі, хто були поруч, не здивувалися білим гігантам, і тільки Ша Нарін, була настільки ошелешена, що на мить забула хто вона і, що тут робить. Від побаченого у неї не тільки відвисла щелепа, а й спав капюшон, відкриваючи обличчя невідомої постаті, що керувала кровожерливими монстрами.

- Вбити! - крикнула вона, швидко зрозумівши, що насправді на неї та на її сім’ю чекає у недалекому майбутньому. – Вбити її! – ще одне гортанне до монстрів, що почувши команду своєї повелительки, рвонули на Марах з новою силою.

Секунда і виконуючу команду, один із велетнів підстрибнув, ухопившись за ногу величної, своєю вагою притягуючи її до землі. А далі, ще двоє монстрів накинулися на свого побратима, ставши додатковою ношею для крил, що не витримали навантаження та рухнули до низу.

Новоспечені захисники кинулися на допомогу, відбиваючи кровожерливих, як тільки могли, але найсильніші із кремезних підземних вбивць не здавалися, з дикою жагою вбиваючи все живе поряд.

Секунди здавалися вічністю і Ліам не знав, що робити. Ситуація була настільки натягнута, що здавалося реальність зараз розірветься на декілька частин. Треба було допомагати рятувати Марах, але, натомість, майже знесилений опустив спис та діставши з кишені невеликий пристрій, вистрілив в небо.

Світлова шашка вилетіла в повітря та розірвалася високо над будинками Тарума. Ніхто не розумів, що то було насправді, але сигнал знайшов своїх наглядачів, спонукаючи їх активувати пристрій, який новоспечений Прайм привіз з земель Овірії.

Тодей розумів, що сили звукової хвилі не достатньо буде для того, аби нейтралізувати монстрів, але, розраховуючи бодай на один мізерний шанс, він подумки почав молитися богам Харея, знову ринувши в бій.

Удар за ударом наносив він велетням, і, у висновку, боги почули його молитви. Ревучи від болю масмори, всі, як один, схопилися за голову, на деякий час відключившись від реальності. Цього якраз вистачило аби скористатися ситуацією, та одночасно встромивши мечі, вбити кровожерливих.

- Це те, про що я думаю? – впала Марах на коліна, віддихуючись.

Зараз її тіло палало від підвищеної температури та ломило від побоїв, а судини спазмували від тиску.

На мить, все навколо стало не важливим. Головне, що монстри були мертві, і навіть Ша Нарін, яка відчувши поразку, стрімголов втекла у невідомому напрямку, не удостоїлася їхньої уваги.

- Так, це та зброя, яку розпрацював Кара Дарек, - відповів Ліам припавши поряд. - Ми вирішили перестрахуватися та захистити столицю від подібних нападів підземного народу. Як виявилося, не даремно, - старався прийти до тями швидше, ніж адаптувалося тіло.

- Вітаю величну, - не зважаючи на їхній діалог, вклинився високий чоловік та поклонився низько, припавши перед Таірою і всі інші, хто залишилися живими, зробили те саме.  

Марах дивилася, не знаючи, що відповідати. Мурахи, що пішли тілом, говорили про незручність моменту для неї, адже велична ніколи не сприймала себе такою.