Читати книгу - "Менгеттен, Джон Дос Пассос"

-----

Джіммі Герфові боліли ноги — він цілісінький день ходив пішки. Сівши на лавці поблизу Акваріюму, почав дивитися на воду. Погожий вересневий вітер поклав крицевий одсвіт на збрижену гавань і на аспідноблакитне плямисте небо. Повз статую Волі пройшов величезний білий пароплав з жовтим димарем. Дим з буксиру перед його провою вставав гострими зубцями, неначе вирізаними з паперу. Хоч і весь укритий будівлями пристаней край Менгеттена видавався провою баржі, що її рівно, повагом тягнуть до гавані. Кигикаючи, кружляли чайки. Герф рвучко зірвався на ноги. — До дідька, треба розпочати якусь роботу!

Якусь мить стояв, напруживши м’язи, розгойдуючися на закаблуках. Голодранець що роздивлявся малюнки в недільній газеті, ніби був йому по знаку.

— Галло, — нерішуче мовив він.

— Я знаю, хто ви, — сказав той не простягаючи йому руки. — Ви — син Лілі Герф… Гадав, що не обізветеся до мене… І цілком мали б рацію.

— Ну, звичайно, ви — кузен Джо Гарленд… Страшенно радий вас бачити… Дуже часто думав про вас.

— Думали? Що?

— І сам не знаю… Смішно, що родичі чомусь завжди здаються не такими, як сам.

Герф знову сів на своє місце. — Хочете цигарку? — Тільки погана «Верблюд».

— Нічого, байдуже… А що ви поробляєте, Джіммі? Не заперечуєте, що я вас так називаю? — Джіммі Герф черкнув сірничка, той погас. Тоді він запалив іншого й підніс його до цигарки Гарлендові. — Це — перша цигарка, що я палю за весь тиждень… Дякую.

Джіммі скинув поглядом на свого кузена. Глибока западина на сірій його щоці сходилася з зморшкою в куточку вуст, утворюючи гострий кут.

— Мабуть думаєте, що я зовсім занепав? — спитав Гарленд. — Ви жалкуєте що сіли біля мене? Шкодуєте, що мати виховала вас джентлменом, а не таким пройдисвітом, як усі ваші родичі…

— Я працюю за репортера в «Таймзі»… Паскудна робота, страшенно остогидла мені, — мовив Джіммі, над силу витягаючи з себе слова.

— Не треба говорити, так, Джіммі, ви надто ще молоді… З такими поглядами не здобудете собі нічого.

— Припустимо, що я й не хочу нічого здобувати.

— Сердешна Лілі так пишалася вами… Вона хотіла, щоб ви мали амбіцію, щоб стали визначною людиною. Ви не повинні забувати матері, Джіммі. Вона була єдиним моїм другом в осоружній нашій родині.

Джіммі засміявся. — Я не казав, що в мене нема амбіції.

— Але заради сердешної вашої матері, робіть усе обачно. — Ви тільки починаєте жити… Все ваше щастя залежить на тому, як вам поведеться перші два-три роки. Ось гляньте на мене.

— Та воно так. Чарівник Волл Стріту міг би здобутися на краще… Але мені не до смаку життя в цьому проклятому місті. Остогидло підлабузнюватися до людей, яких я не поважаю… А що ви робите, кузене Джо?

— Не питайте…

— Дивіться, бачите військовий корабель з червоним димарем? То французький. Гляньте, вони скидають брезента з гармати на кормі… Я хочу піти на війну… Єдине лихо, що з мене нікчемний вояка.

Гарленд кусав собі верхню губу. Трохи помовчавши, заговорив хрипким, розбитим голосом.

— Джіммі, я хочу попросити, щоб ви зробили мені щось заради небіжки Лілі… чи… чи нема… у вас грошей? Через нещасливий… збіг обставин… я не їв останні два дні… Ну, і трохи знесилився, розумієте?

— Я саме хотів запропонувати вам піти десь випити кави, або що… На Вашінґтон-стріт є хороший сірійський ресторан.

— То ходімо, — мовив Гарленд, спинаючися на негнучкі ноги. — А вам нічого показуватися на люди з таким страшидлом, як я?

З рук у нього вислизнула газета. Джіммі схилився, щоб підняти її. Обличчя, що сплило з брунатних плям малюнку, пройняло його корчем болю, так немов би він доторкнувся до оголеного зубного нерва. Ні, це не вона, вона зовсім не така, але… Талановита молода акторка, що мала великий успіх у Zinnia…

— Дякую, не турбуйтеся, я знайшов її тут, — мовив Гарленд. Джіммі впустив газету. Вона впала малюнком на землю.

— Паскудні у них фотографії. Правда?

— А воно якось приємно минає час, коли розглядати їх. Мені цікаво знати, що діється в Нью-Йорку… Злидень теж може дивитися на короля…

— Ні, я просто хотів сказати, що вони погано фотографують.

VII. Фунікулер

Олив'яний присмерок тисне на худі плечі старого чоловіка, що простує до Бродвею. На розі, біля кіоску, щось тріскотить йому перед очима. Зламана лялька в ряді розмальованих, мовних ляльок. Він чалапає далі, схиливши голову, в кипіння й гук, у горно намистом унизаної заграви.

— Я пам’ятаю, як тут були самі луки, — буркає він до маленького хлопчика.

АСОЦІЯЦІЯ ЛУЇС ЕКСПРЕССО — червоні літери танцюють джіґу перед Стеновими очима.

Танці. Увіходять юнаки й дівчата. Парами йдуть, кенґуру, слонів ведуть. Грім і дзвін оркестри вихоплюються з обертових дверей передпокою. На вулиці йде дощ. Ще одну річку, ще одну річку переплисти. Вирівнявши вилоги коміра й склавши вуста в тверезу посмішку, Стен платить два доляри й увіходить до величезної лункої залі, прибраної червоними, білими й синіми шматками тканин. Зненацька перед очима йому все так закрутилося, що він на якусь мить сперся на стінку. Ще одну річку. Підлога, що на ній повнісінько танцюристів, гойдається, немов палуба. У барі певніше. — Ґес Мак-Нійл тут, — говорить кожний. — Старий, хороший Ґес! — Величезні руки ляпають по широчезних спинах, на червоних обличчях горлають чорні роти. Склянки зносяться вгору й дзвенять, блищучи; дзвенять танцюючи. До бару увіходить, шкандибаючи й спираючися на палицю, червоновидий чоловік з глибоко посадженими очима й кучерявим волоссям. — Оце так чоловік, оцей Ґес.

— Еге, справжній тобі хазяїн.

— А це добре, що друзяка Мак-Нійл завітав нарешті.

— Як ся маєте, містере Мак-Нійл?

У барі западає тиша. Ґес Мак-Нійл махає палицею. — Молодці, хлопці, гуляйте собі… Берку, старий друже, налийте-но всьому товариству від мене.

— І отець Мелвені теж з ним. Він хороший, отець Мелвені… Справжній тобі король.

Він веселий, добрий хлопець.

Хай хто заперечить це…

Широкі, шанобливо зігнуті спини проводять гурток, що мовчки простує поміж танцюристів. Срібний місяць світив, павіян там сидів і розчісував довге волосся. — Чи не дозволите запросити вас до танцю? — дівчина повернулася до нього білою спиною і пішла геть.

Я парубок, живу самотній,

Працюю я ткачем…

Стен побачив, що він стоїть перед свічадом і співає сам собі в обличчя. Одна брова йому мало не торкається волосся на голові, друга сливе лежить на віях. — Ні, я не паливода, а жонатий чоловік… Бийте кожного, хто