Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих"

він, Клосс погорів, а Ева… Що буде з Евою? А коли це одна з сестер? Хто ще працює в лікарні? Це треба негайно з’ясувати. Клосс огледівся. Вулиця булл темна, безлюдна А може, фон Роде наказав уже стежити за ним? Він іде до лікарні, хоч шеф абверу не вважає її об’єктом, над яким Клоссу треба вести спостереження. Що ж його вчинити? Шукати зв’язку з загоном Лиса? Викрасти Еву з лікарні і втекти з нею до лісу? Скільки часу треба на підготовку цієї акції? І що сталося з фон Круком? А ще ж є Курт. Курт знає досить багато, щоб Роде здогадався про решту його вчинків. Клосс уповільнив ходу і запалив. Передусім треба взяти себе в руки, передусім — жодних нерозважливих кроків. Може, є ще якийсь шанс? Якби фон Роде щось знав, він розмовляв би з ним інакше. Не сказав би йому про агента в лікарні. М-18, напевно, не може користуватися телефоном лікарні. Йому потрібно трохи часу, щоб зробити донос, в такому разі Клосс теж має трохи часу. І час вирішує зараз усе.

Доктор Ковальський починав операцію. Він квапився. Кристина принесла в операційну підготовлений інструмент, Ковальський мив руки, а потім старанно натягав на руки гумові рукавички.

— У тридцять восьмому році, одразу ж після навчання, — мовив він, — я асистував доцентові Рутковському при такій же операції. Не думав, що змушений буду робити це сам і за таких умов.

— Це важка операція? — байдуже запитала Кристина.

— Так. Пошкоджена артерія.

— Куля з гвинтівки? — Кристина спокійно розкладала інструмент. — Ця дівчина не хотіла б, напевно, довго лежати в лікарні?

Доктор кивнув і хотів щось сказати, але саме в цей час Вацлав вкотив до операційної візок, на якому лежала Ева. Поміг перенести її на стіл. Він, певно, думав, то лікар дозволить йому лишитися, бо дуже часто допомагав при серйозних операціях, але цього разу помилився. Ковальський наказав йому вернутися до кімнати чергового. Вацлав, не промовивши й слова, вийшов із зали. В кімнаті чергового розгорнув книжку хворих. Стефан зайшов так тихо, що він побачив його аж тоді, коли той став біля письмового столу. Вацлав загорнув книгу й витяг пачку цигарок.

— Закуриш? — спитав він, силкуючись приховати несподіваність.

— Який ти милий, аж любо глянути. Дай. У мене саме кінчилися цигарки. — І він розгорнув книгу хворих. — Ну то як, ти занотував ці два випадки?

— Які? — спитав Вацлав.

— Не корч із себе дурня. Цю дівчину й чоловіка.

Вацлав мовчав.

— Ти, мабуть, не все повинен записувати. — Стефан говорив дуже тихо. — А може, ти надто любиш нотатки?

— Відчепися.

— Хто асистує при операції Ковальському? — Стефан глибоко затягнувся. — Має студента медицини й не хоче користуватися з його послуг?

— Зайва злостивість, — відповів Вацлав. — Кваліфіковані сестри можуть ліпше зарадити справі.

— А дівчина виживе?

— Спитай Ковальського. Не заважай мені працювати.

— Слухаю, пане доктор, — розсміявся Стефан. Він вийшов з кімнати, грюкнувши дверима.

Вацлав лишився сам. Вернувся до книги хворих, потім підвівся й підійшов до столика, на якому був телефон — великий старовинний апарат з ручкою, як у млинка для кави. Вацлав зняв трубку з вилки, якусь мить бавився нею. Не помітив Клосса, що тихо ввійшов і кілька хвилин стояв у дверях.

— Добрий вечір, — привітався Клосс.

Вацлав кинув трубку, повернувся і вклонився. Клосс спитав про доктора Ковальського. Вацлав пояснив, що той саме оперує, й додав кілька слів від себе. Операція важка, треба зшити артерію.

— Хто ви такий? — Клосс сів коло столу й розгорнув книжку хворих.

— Фельдшер.

— Прізвище?

— Вацлав Стоковський. Студент медицини. — Голос Вацлава трохи тремтів.

— І залюбки інформуєте німецьких офіцерів. Дякую. — Він хотів ще спитати Вацлава, кого оперують, і знав, коли фельдшер скаже про Еву, то це саме той, кого він шукає, але не встиг, бо в дверях з’явився доктор Ковальський. Стягав гумові рукавички.

— Допоможи перевезти хвору в палату, — звернувся до Вацлава. Вдавав, що не помітив Клосса. Коли Вацлав зник, Клосс підійшов до лікаря.

— Що з нею?

— Гаразд… Дайте мені цигарку. Вона ще втомлена хірургічним втручанням.

— Коли їй можна буде вийти?

— Не сьогодні й не завтра.

— Коли я побачу її?

— Скоро, — відповів Ковальський.

“Може, це він? йому близько тридцяти. Як міг його завербувати фон Роде? Страх, шантаж? Ні, мабуть, швидше всього фельдшер… Поводився якось дивно. Чому заговорював, коли його не питали?”

— Докторе, — попрохав Клосс, — я хочу переглянути список персоналу лікарні.

Ковальський здивовано подивився на нього.

— Як представник окупаційних властей? — В його голосі звучала іронія.

— Скільки у вас працівників?

— Це маленька лікарня. Дві сестри, фельдшер, санітар, сторож і, звичайно, я. Був ще завідувач лікарні, єврей… Зараз усі на місці. За годину лишаться чергувати сестра й санітар. А ось список, — подав Клоссові аркуш паперу.

Певна річ, нічого не говорили йому ці прізвища. Вацлава Стоковського вже бачив Стефан Вельмаж. Але агентом фон Роде та бути й жінка… Котрась із сестер.

— Скажіть мені щось про санітара, — попросив Клосс.

— Тутешній. — Лікар, очевидно, не був з балакучих.

— Відколи працює?

— Зо три місяці. Сидів у вашій… німецькій в’язниці і вийшов у не найкращому стані.

— А що ви можете сказати про сестер?

— Нічого, — відрубав Ковальський. — Нічого не можу сказати, поки не знатиму, з якою метою ви питаєте.

Клосс подумав, що цей чоловік має над ним перевагу і дає йому це відчути. Чи є якийсь шанс? Він сперся на столик з телефоном. Поклав руку на трубку. Вацлав Стоковський стояв саме тут, коли він, Клосс, зайшов до кімнати чергового. Чи дзвонив? А може, Роде вже знає? Клосс підійшов до вікна й відхилив портьєру. За вікном панував густий морок.

Стефан прибрав тим часом операційну залу. Він був прудкий і вправний. Поскладав інструмент, позбирав з підлоги бинти й шматочки лігніну. Не любив цієї роботи, гидував нею. По війні він не працюватиме в лікарні. О, після війни в нього будуть зовсім інші плани… його раптом охопив страх — може, тому, що подумав про такий далекий час, і підійшов до вішалки, яка стояла в кутку. Ковальський давно вже наказав винести її з операційної, але в кімнаті чергового теж було тісно. Стефан засунув руку в кишеню свого пальта і враз одскочив на середину кімнати, коли відчинилися двері. Ввійшла Кристина.

— Ти вже скінчила чергувати? — запитав він.

— Так. — І потім додала: — Благаю тебе, не роби цього.

— Ти останнім часом надто вразлива, — мовив Стефан. Він говорив тепер серйозно, не лукавлячи. — Нам, напевно, доведеться розстатися.

— Скажи, що я просто тобі надокучила.

— Жартуєш.