Читати книгу - "Єретики Дюни"

Тараза знала, що Вафф би це оцінив.

Відвернувшись від темного вікна, Тараза повернулася до свого слідокрісла. Мить ухвалення критичного рішення — діяти чи ні — можна було відкласти, та необхідно зробити проміжні кроки. Вона подумки склала зразок послання, проаналізувала його й надіслала виклик Бурзмалі. Улюбленого учня башара слід задіяти, але не так, як цього хотіла Одраде.

Послання до Одраде було по суті простим.

«Допомога в дорозі. Дар, ти на сцені. У тому, що стосується безпеки дівчини Шіани, дій на власний розсуд. У всіх інших справах, які не суперечать моїм наказам, дотримуйся плану».

Ось. Це саме те, що потрібно. Одраде має свої інструкції, найістотніші деталі, може прийняти їх як «план», навіть не розпізнавши повної схеми. Одраде підкориться. Тараза подумала, що звертання «Дар» є милим штрихом. Дар і Тар. Той отвір, що веде до обмеженого тепла Одраде, стане незахищеним через згадку про Дар-і-Тар.

***

Довгий стіл праворуч накритий для бенкету зі смаженого печеного зайця під соусом кепеда. Інші страви перелічені за рухом годинникової стрілки, починаючи з правого боку дальнього кінця столу. Це апломаж по-сиріанськи, чука у глазурі, кава з меланжем (зверніть увагу на яструба, Атрідівський герб на кавнику), горщик із гускою та ігристе вино з Каладана у кришталевій балутанській пляшці. Зверніть увагу на давній викривач отрути, прихований у жирандолі.

Дар-ес-Балят, Опис музейної експозиції

Теґ знайшов Дункана в маленькій обідній ніші поруч із блискучою кухнею не-кулі. Зупинившись у переході до ніші, Теґ пильно оглянув Дункана: вісім днів тут, і хлопець нарешті опанував особливу лють, що охопила його, коли вони ввійшли у тунель доступу до кулі.

Проминули плитку печеру, заповнену мускусним запахом ведмедя, який колись тут жив. Камені позаду барлогу не були каменями, хоча могли б обманути навіть найхитромудріші дослідження. Невеликий виступ у кам’яній стіні пересувався, якщо знати таємний код чи випадково наткнутися на нього. Цей круговий рух відкривав усю задню стіну печери.

Коли вони щільно закрили портал позаду себе, автоматично спалахнуло світло. Стіни і стеля тунелю доступу були оздоб­лені Харконненівськими грифонами. Перед враженим Теґом постав образ молодого Патріна, коли той уперше потрапив до цього місця (Шок! Благоговіння! Захват!), і він не помітив реакції Дункана, аж доки в замкнутому просторі не пролунало низьке гарчання.

Дункан стояв і гарчав (це був майже стогін), кулаки стиснуті, зір втуплений у Харконненівських грифів уздовж правої стіни. На його обличчі змагалися лють та збентеження. Він здійняв обидва кулаки і вдарив ними у вирізану на стіні фігуру, розбивши руки до крові.

— Прокляття їм до найглибших пекельних ям! — гукнув він.

Дивно зрілий прокльон як для таких юних уст.

У мить, коли злетіли ці слова, на Дункана найшло нестримне дрижання. Люцілла охопила його рукою і гладила по шиї: заспокійливо, майже чуттєво, доки дрижання не припинилося.

— Чому я це зробив? — прошепотів Дункан.

— Довідаєшся, коли повернеться твоя первісна пам’ять, — промовила вона.

— Харконнени, — шепнув Дункан, до його обличчя приплинула кров. Глянув на Люціллу. — Чому я так їх ненавиджу?

— Словами цього не поясниш, — відповіла вона. — Тобі доведеться почекати на спогади.

— Я не хочу спогадів! — Дункан налякано глянув на Теґа. — Так! Так, я їх хочу.

Зараз, дивлячись на Теґа з обідньої ніші не-кулі, Дункан, вочевидь, оживив цю мить у пам’яті.

— Коли, башаре?

— Скоро.

Теґ озирнувся довкола. Дункан сидів за самоочисним столом, перед ним стояла чашка коричневої рідини. Теґ пізнав запах: один із меланжевовмісних продуктів із нуль-ентропійних контейнерів. Ці контейнери були скарбницею екзотичної їжі, одягу, зброї та інших артефактів — музей, вартість якого годі обчислити. Усе в кулі покривав тонкий шар пилу, але речі, які там зберігалися, були неушкодженими. До складу всіх харчів входив меланж, не на такому рівні, щоб викликати залежність, хіба що в ненажери, а все ж помітному. Навіть консервовані фрукти посипано прянощами.

Коричнева рідина в чашці Дункана належала до продуктів, які Люцілла спробувала й визнала придатними для підтримання життя. Теґ не знав достеменно, як Превелебна Мати це визначила, але його рідна мати теж таке вміла. Раз скуштувала — і знала склад їжі чи напою.

Погляд, кинутий на декоративний годинник, що висів на стіні закритого кінця ніші, сповістив Теґові, що вже пізніше, ніж він думав. Ось-ось настане третя година після їхнього умовного полудня. Дункан мав іще перебувати в багато обладнаній тренувальній залі, але обидва знали, що Люцілла вибралася на верхній поверх кулі, а Теґ розгледів у цьому шанс непомітно порозмовляти вдвох.

Посунувши крісло, Теґ сів по той бік столу.

— Ненавиджу ці годинники! — промовив Дункан.

— Ти все тут ненавидиш, — сказав Теґ, але знову зиркнув на годинник. Це був черговий антикваріат: круглий циферблат із двома аналоговими стрілками й цифровим покажчиком секунд. Дві стрілки були у вигляді двох оголено-пріапічних людських постатей: більша — чоловік із величезним фалосом, менша — жінка з широко розведеними ногами. Щоразу, коли стрілки зустрічалися, чоловік начебто проникав усередину жінки.

— Гидота, — погодився Теґ. Вказав на Дунканів напій. — А це тобі смакує?

— Усе гаразд, сер. Люцілла каже, що я маю пити це після тренування.

— Мати готувала мені схожий напій після тяжких вправ, — сказав Теґ. Схилився і втягнув носом повітря, згадавши післясмак, насичений меланж у ніздрях.

— Сер, чи довго ми тут залишатимемося? — спитав Дункан.

— Доки нас не знайдуть ті люди, що треба. Або доки не впевнимося, що нас не знайдуть.

— Але… ми ж тут відрізані від усього, звідки нам знати?

— Коли я вирішу, що настав час, візьму життєсховне покривало й почну зовнішню сторожу.

— Ненавиджу це місце!

— Очевидно. Та хіба ж ти не навчився терплячості?

Дункан скривився.

— Сер, чому ви не дозволяєте мені зостатися наодинці з Люціллою?

Теґ, який саме видихав, коли Дункан говорив, на мить зав­мер, тоді закінчив видих. Та знав, що хлопець це помітив. Якщо збагнув Дункан, то неодмінно знає й Люцілла!

— Не думаю, щоб Люцілла знала, що ви робите, сер, — продовжив Дункан, — але це стає доволі помітним. — Він озирнувся довкола. — Якби це місце не привертало так сильно її уваги… Куди це вона подалася?

— Думаю, до бібліотеки.

— Бібліотека!

— Я згоден, що це примітивно, але й дуже цікаво. — Теґ глянув угору, на звивистий орнамент, що оббігав стелю сусідньої кухні. Настала вирішальна мить. Годі розраховувати на те, що Люцілла ще довго зостанеться неуважною. Але Теґ поділяв її зацікавленість. Легко загубитися у всіх цих чудесах. Увесь комплекс не-кулі діаметром близько двохсот метрів був археологічною знахідкою, що зосталася неторканою з Тиранових часів.

Коли Люцілла про це говорила, її голос ставав хрипким і переходив у шепіт.

— Тиран, безперечно, мусив знати про це місце.

Цей здогад негайно заволодів