Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ті, кого немає 📚 - Українською

Читати книгу - "Ті, кого немає"

281
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ті, кого немає" автора Світлана Федорівна Клімова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 110
Перейти на сторінку:
запиваючи грейпфрутовим соком, а Маргарита раптово скисла, мляво копалася в салатах, безупинно курила й випила майже цілу пляшку брюту.

За скромну вечерю на двох довелося викласти солідну суму, і тепер, повертаючись у свій курник, він думав про те, що зранку знову доведеться пертись до банку. Але без роздратування – у ньому вже жеврів вогник мисливського азарту, хоча ймовірність знову побачитися з рудою була більш ніж сумнівною. Він піднявся до себе, вмився й завалився спати…

А наступного ранку близько десятої Маргарита сама постукала в його двері.

– Як ти мене знайшла? – ошелешено запитав він, стоячи на порозі в самих плавках і насилу продираючи очі.

– Ти ж сам учора показав мені, де живеш, – відповіла вона.

Валентин міг заприсягтися, що нічого подібного не було. Але зараз це вже не мало значення.

– Заходь… – Він відступив до розстеленого дивана, не спускаючи очей з її похмурого обличчя. – Ти навіщо з’явилася, Ритулю?

– Хочу вибачитися за вчорашнє. Не знаю, що це на мене найшло. Я так страшенно напилася…

– Забудьмо. – Він усміхнувся. – А хто тобі ота баба? Вона так репетувала вчора.

– А… – жінка відмахнулася. – Торгує на місцевому ринку… Я в неї кімнату винаймаю. Тобто не сердишся?

– Ні.– Він подався вперед і пригорнув її до себе, відчувши крізь тонку тканину безвільно обм’якле тіло. – Побачимось увечері?

– А ти хочеш?

– Авжеж. – Валентин відсторонився, поправив пасмо волосся, що вибилося з-під її панамки. – Тільки пізніше. На тому ж місці. У мене деякі справи. Та й занадто спекотно біля моря. А ти що збираєшся робити?

– Сходжу все-таки на пляж. – Маргарита легким сухим поцілунком торкнулася його губ, і він відзначив, що, незважаючи на вчорашнє, подих у неї зовсім чистий. – То до вечора?

Валентин провів її вниз і замкнувся досипати.

Остаточно прокинувся він близько четвертої, зовсім в іншому настрої. Без лірики, з головним болем, мокрий від духоти. У кімнаті була чиста душогубка. Валентин прошльопав до дверей, відчинив, вийшов на балкончик. Сонце вже переповзло на цей бік і тепер висіло в нерухомому повітрі білою бульбашкою. Дихати не було чим, уся західна частина неба затягнута сизою імлою.

Години зо дві він витратив на малоїстівний обід у якійсь забігайлівці та обмін валюти. Ще хвилин сорок пішло на стрижку в «Салоні краси» – звичайній перукарні. Назад Валентин здуру потягся вгору обривом, знову змок і остаточно розлютився.

У дворі він наткнувся на хазяйку.

– Гроза буде до ночі,– переконано мовила вона. – У нас тут ще ті грози – з незвички страшнувато. Гримить, як у пеклі. Але нічого, години три повирує, і все. Можете не сумніватися.

– Добре, – сказав він, уже піднімаючись сходами, – постараюся повернутися раніше.

На верхній сходинці Валентин зупинився. Обвів поглядом двір з усіма його сарайчиками, літнім нужником, навісом, виноградними лозами та гліцинією, що звисала пухкими ліловими гронами зі старої абрикоси. Намацав у кишені ключі. Зараз – у душ. Потім, про всяк випадок, зібрати речі й підзарядити мобільний. Зриватися відсіля він ще не збирався, але в повітрі вчувався якийсь флюїд. Навіть не тривога, інше. Може, дійсно через грозу.

Треба спуститися на набережну раніше, повештатися, випити десь склянку вина або чашку кави, міцної. Почувався він набагато краще, ніж після пробудження. Одягнувся просто – світла футболка, сіро-зелені бермуди, та сама тонка вітрівка. У внутрішню кишеню – гроші, у бермуди – носовик, ключі. Ніж і ліхтарик – само собою. Решту, зокрема й куплені позавчора речі, Валентин запакував у сумку, гроші й блокнот сунув у потаємну кишеню.

Повітря відчутно посвіжішало. У дворі й біля будинку – нікого. На стежці – двоє-троє перехожих. За ріденькими тамарисками дзявкотіли й гризлися помийні дворняги, на набережній було небагатолюдно, але за бажання можна загубитися. Море брижилося, з яток торгували всякою всячиною, гриміла попса з динаміків, діти вередували.

Божевільня. Йому схотілося хоч недовго побути на самоті. По дорозі трапилася турецька кав’ярня, і він пірнув туди. Чашка кави обійшлася йому у два долари, але жалкувати не варто було: напій був приготований майстерно й чудово зміцнив його провислі нерви.

Збадьорившись, Валентин поспішив до призначеного місця.

Маргарити ще не було. З’явилася вона тільки хвилин за десять. У такій самій, як і в нього, курортній уніформі – куці капрі з якоїсь рогожки, майка, на плечі рушник, волосся зібране на потилиці у хвіст, обличчя без косметики, вираз кисло-солодкий, червонуваті повіки припухлі.

Він одразу притяг її до себе, знайшов губами солонуватий рот. Нервово озирнувшись, вона вислизнула й одразу запропонувала скупатися. Жодної вечері, ні.

Валентин посміхнувся.

– Похмілля?

– Мабуть, обгоріла вдень, – банально відповіла Маргарита й потягла його за собою. – Тільки ходімо берегом, не хочу нікого бачити. Там, за пірсом, є одне місце. Тихо, безлюдно і каміння майже нема… Дощ, здається, буде. А від тебе кавою пахне.

– Було таке, – відгукнувся він.

– Ти постригся. Тобі личить.

– Дякую. – Валентин навіть на відстані відчував, як її проймає дрож. Зупинившись, сказав: – Ритулю, дитинко, дай руку, а то шию звернеш… Знаєш, а я скучив за тобою.

– Невже? – Жінка підійшла ближче й кинула рушник на гальку. – Загальмуймо отут, я покурю.

– Будь ласка. Хоча схвалити не можу. – Валентин приземлився поруч.

– Ти знову за своє? – Вона швидко глянула на нього. – Не треба цього занудства. Розслабся.

– У мене сестра курить, увесь дім прокопчений, – сказав він, обіймаючи її за плечі.– Змерзла? Ти тремтиш.

– Кажу ж – обгоріла. Трохи лихоманить.

– Наче й сонця особливого не було.

– Ну то й що? Коли серпанок – іще гірше… Георгію!

– Що?

– Та таке… дурниці.– Вона вистрілила недокурком у бік моря, пригорнулася до нього й прошепотіла: – Спершу трохи поплаваймо… побудьмо разом… Потім проведеш мене.

Там, куди вони прямували, – за пірсом, між нагромаджень облизаних морем каменів і плюгавої рослинності,– була глухомань. Ні пса навколо, не кажучи вже відпочиваючих; ліхтарі набережної лишилися позаду. Скелі тут утворювали щось на кшталт бухточки. Вода була тиха, як у ставку, під ногами хрускотіла дрібна галька. Нагорі, на схилі, гриміли з акацій хори цикад. Трохи смерділо гниттям від водоростей.

Жінка відразу скинула з себе одяг, труснула головою, розкидавши волосся по плечах, і, світячись у темряві тугими сідницями, побігла до води. Обернулася,

1 ... 61 62 63 ... 110
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, кого немає», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ті, кого немає"