Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Лише секунда 📚 - Українською

Читати книгу - "Лише секунда"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лише секунда" автора Олексій Геращенко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 72
Перейти на сторінку:
я більше не зустрічала. Ми бачилися востаннє так давно, а в душу запало. Приводу з’їздити до неї не знаходилося. Так, писали листи одна одній. Тож пропоную, аби розвіятися, здійснити невеличку подорож. Свій дорогоцінний що­денник, якщо бажаєш, можеш взяти з собою. Якщо в Марічки спитаєш — вона скаже, що з ним робити.

— Куди ж нам їхати?

— О, швидко погодився. Вона написала мені листа після від’їзду, потім ще одного через кілька років і останньо­го — рік тому. Влаштувалися вони в селі в Чернігівській області.

— То коли вирушаємо?

— А хоч би й завтра.

— З відгулом вийде? Завтра ж п’ятниця.

Марина замислилась, клацнула запальничкою, затягнулася, випустила конус сигаретного диму і сказала:

— Давно її не бачила. Обіцяла собі навідатися до неї, але весь час було щось важливіше. Вийде з відгулом. Але мені треба рано повернутися. Зможемо виїхати о шостій ранку?

Я кивнув головою на знак згоди, а Марина зробила останній ковток кави, підхопила пальто і, розкуйовдивши рукою на прощання моє волосся, поскакала до виходу з кав’ярні. Там вона на секунду затрималась, потім повер­нулася назад, подивилася, примружившись, на мене, витягла в мою сторону вказівний палець, потім перевела на себе і запитала:

— І оце було в твоєму щоденнику?

Я здивовано похитав головою.

— А ти кажеш! — багатозначно вимовила Марина, вже без зупинок подолала свій шлях на вулицю і розчинилася в зимовому дні.

Цієї ночі я майже не спав. Брався за щоденник, але читати його не хотілося. Я вже майже дійшов до того місця, яке перевернуло моє життя шкереберть, позбавило його будь-якого сенсу.

Знав, що потрібно виспатися перед поїздкою, але сон вперто не йшов до мене. Я крутився з боку на бік, іноді впадав у напівзабуття, стан між сном і неспанням, лякався, чи на місці щоденник, витягав руку і торкався до краю тумбочки. І коли вже майже не розраховував заснути, провалився в глибокий сон.

Ранкове місто лише неспішно прокидалося, а ми вже мчали його вулицями.

Перебралися на лівий берег і виїхали з Києва, який був ще вільним від ранкових заторів. Швидкісна дорога на Бориспіль зустрічала засніженими ялинками обабіч. Настрій був піднесений: я любив покинути місто і мчати повз населені пункти, залишаючи за спиною тисячі чиїхось життів. Колись, до ери автомобілів, таке переміщення на півтори сотні кілометрів могло забрати і до тижня, а тепер це займає лише кілька годин. Що краще? Я не знаю. Гадаю, кожну годину в тому довгому шляху було наповнено змінами, а в цій ергономічній коробці пейзаж за вікном здавався майже одним і тим самим. Немає людей, маленьких струмочків, ям, ярів, містків через річки, м’яких сніжних заметів, стривожених зайців, що біжать полем до лісу.

Ми взяли курс на північ, і низьке зимове сонце сліпило моє праве око так, що я не міг бачити Марину, яка сиділа поруч. І час від часу обертався, щоб упевнитися, що я в машині не сам. Зустрічаючи її погляд, мружився і посміхався.

— А тобі ще багато читати в щоденнику? — запитала вона, уважно стежачи за моєю реакцією, ніби перевіряючи свою версію.

— Здається, заповнених сторінок залишилося лише кілька, — чесно відповів я.

Вона ствердно кивнула головою і задумливо втупилися поглядом в дорогу.

— Слухай, Андрію, у мене очі злипаються, не виспалась сьогодні, — мовила Марина. — А ти як, відпочив хоч трохи?

— Так, виспався, — збрехав і не збрехав я одночасно, бо майже не стулив очей, але водночас і не відчував утоми.

— Це добре, — сказала вона вже із заплющеними очима.

Незабаром Марина тихо засопіла, а на її губах заграла м’яка посмішка.

Її підкидало на горбочках і нерівностях, з колонок тихо грала музика, сніжна крупа розступалася перед колесами, і ми їхали вперед.

Бувають такі моменти, коли тобі всього вдосталь, і ти почуваєшся справді щасливим. Це була одна з таких хвилин. Мені хотілося, щоб ця дорога, ця музика і ця її посмішка тривали вічно. Ми б їхали кудись з якоюсь метою і в нікуди одночасно. Шосе в нікуди, де розумієш, що зайві речі тільки заважають.

Я легенько провів пальцями по її плечу. Хто вона? Дівчина, яка мені приємна. Яка з’явилася колись у зви­чайний день, і історії якої я так любив слухати. Яка вислуховувала мої власні розповіді, палила, граційно випускаючи кільця диму, і пила каву. Дівчина з теплими долонями, великими очима, м’яким поглядом, відкритим чолом і забавно відстовбурченими вухами. Дівчина, з якою я хотів би їхати нескінченно довго по шосе в нікуди.

Я сказав собі це і одразу ж відштовхнув ці думки. Що це таке? Закоханість? Вона виникає і проходить. Ні, це щось зовсім інше — ніби я знав її все життя, усе її життя. Коли тобі добре, то здається, що немає жодних причин, щоб зробилося погано. А потім все минає. Все мине, і це також.

Раптом зв’язок коліс із землею зник, ніби ми під­нес­лися на один міліметр над землею, і вже не їхали, а летіли. «Але ж машина не повинна літати», — подумав я. І смикнув кермом, щоб перевірити, як тепер керувати нею. Автомобіль зрадницьки неслухняно попрямував до загороджувального паркану. Я смикнув кермом в інший бік, але машина вже стала самостійною і, схоже, збиралася поводитися, як заманеться. Огорожа наближалася, а я вчепився в кермо, сподіваючись щось змінити. Я вже від­чував цей скрегіт, удар, розворот. Здається, це вже було колись зі мною. Усе те ж саме, але чи в цьому житті, чи в якомусь іншому? Хіба я маю право не вберегти її? А раптом в нас вдариться інша машина? Я мигцем глянув у дзеркало заднього виду і побачив величезну червону вантажівку за сто метрів позаду. А боковим зором зловив, як мирно сопе Марина. Я буквально вріс у кермо, ставши його частиною, відвів погляд з металевого паркану, до якого залишався десяток сантиметрів, на дорогу. Автомобіль підкорився моєму погляду і почав повертатися на трасу, лише задні колеса м’яко вдарилися об бордюр, на якому стояла загороджувальна конструкція, змусивши мене підстрибнути на кріслі.

Ми котилися далі так, ніби нічого не сталося. Я по­вільно, боячись зробити зайвий рух, перелаштувався в праву смугу, знизив швидкість і зупинився на узбіччі. Повз мене зі скрипом пронеслася та сама величезна червона вантажівка. Вона посигналила, мабуть, вітаючи мене із вдалим результатом, адже, напевно, водій бачив мої піруети на дорозі.

Я голосно видихнув, а

1 ... 61 62 63 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лише секунда», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лише секунда"