Читати книгу - "Учень убивці"

— Чому? — швидко запитав Чейд.

— Ммм… Це було давно. Солдат Гедж одного разу прийшов до Барріча. Він був злегка напідпитку і закривавлений, бо побився з Галеном. Той ударив його в обличчя начебто гарапником. Гедж попросив Барріча допомогти йому, бо того вечора йому не можна було пити. Здається, він мав заступати на варту. Гедж розповів Баррічу, що чув, як Гален говорив, ніби Регал має більше королівської крові, аніж Чівелрі та Веріті, а не може сісти на трон лише через дурні традиції. Також Гален сказав, що мати Регала має вище походження, аніж перша дружина Шрюда. Всі знають, що це правда. Але Гедж скипів і почав бійку з Галеном, бо той сказав, що королева Дезайр має більше королівської крові, аніж Шрюд, бо вона успадкувала її від Провісників по лінії обох батьків. А Шрюд успадкував її тільки по батьковій лінії. Гедж кинувся на нього, але Гален відійшов убік і чимось вдарив його в обличчя.

Я помовчав.

— І?.. — допитувався Чейд.

— Він більше підтримує Регала, аніж Веріті чи самого короля. І Регал теж приязніший до нього, аніж до слуг чи солдатів. Гадаю, він з ним радиться. Кілька разів я бачив їх разом. Якось дивно: може здатися, що Гален мавпує Регала, бо одягається і ходить точнісінько як він. Іноді їх узагалі майже не відрізнити.

— Справді? — Чейд нахилився ближче в очікуванні. — Що ти ще помітив?

Я намагався згадати якісь відомості про Галена, отримані з перших вуст.

— Здається, все.

— Він з тобою колись говорив?

— Ні.

— Зрозумів. — Чейд кивнув, наче сам до себе. — Яка в нього репутація? Що ти підозрюєш?

Він намагався підвести мене до певного висновку, але я не розумів, до якого.

— Він із Ферроу. Це одне із Внутрішніх графств. Його сім’я прибула до Оленячого замку разом з другою дружиною Шрюда. Я чув, що він боїться води, боїться плавати сам і навіть на кораблях. Барріч поважає його, але не любить. Він вважає його людиною своєї справи, але не може спілкуватися з людьми, які погано ставляться до тварин, навіть якщо це через брак досвіду. На кухні його не люблять, бо він завжди доводить молодших слуг до сліз. Він звинувачує дівчат у тому, що вони навмисне кидають волосся в його їжу і готують брудними руками, а хлопці занадто грубі й неправильно подають їжу. Кухарі теж не люблять його, бо коли їхні підмайстри знервовані, то погано працюють.

Чейд досі запитально дивився на мене, наче чекаючи чогось важливого. Я намагався пригадати ще якісь чутки.

— Він носить ланцюжок із трьома діамантами, який отримав від королеви Дезайр за особливу службу. Ммм… блазень ненавидить його. Він розповідав, що коли ніхто не бачить, Гален називає його йолопом і кидається в нього всім, що напохваті.

Чейд підняв брови.

— Блазень говорить з тобою?

Я відчув у його голосі сильне здивування. Він так різко випростався в кріслі, що пролив вино на коліно й недбало витер його рукавом.

— Іноді, — обережно відповів я. — Рідко, лише коли він захоче. Він просто з’являється і розповідає мені різні речі.

— Які ж саме?

Я усвідомив, що жодного разу не розповідав Чейду про «Фітц побіг, пса зберіг, жир допоміг». Тоді ця загадка здалася мені дуже заплутаною, щоб зрозуміти її.

— Та просто різні дивні речі. Два місяці тому він зупинив мене й повідомив, що наступного дня краще не полювати. Але той день був погожий, і Барріч уполював великого оленя, пам’ятаєш? Того ж дня ми натрапили на росомаху, яка роздерла двох собак.

— Наскільки пам’ятаю, тобі теж ледь не перепало. — Чейд нахилився вперед з дивною посмішкою.

Я знизав плечима.

— Барріч загнав її, а потім почав мене сварити, наче то була моя провина. Сказав, якби та тварюка щось зробила із Сажкою, він би дух з мене вибив. Якби ж я знав, що все так обернеться, — завагався я. — Чейде, я розумію, що блазень досить дивний. Але мені подобається з ним розмовляти. Він говорить загадками, дражнить мене й каже різні речі типу «помити голову» або «не носити жовтого». Але…

— Ну?.. — Чейд допитувався, наче я говорив про щось важливе.

— Він мені подобається, — невпевнено сказав я. — Він дражнить мене, але з його боку це звучить лагідно. Я відчуваю себе… ну… важливим, що він говорить саме зі мною.

Чейд відкинувся на спинку крісла. Він прикрив усмішку рукою. Але я не зрозумів цього жарту.

— Повір у свою підсвідомість, — сказав він. — І слідуй порадам блазня. Нікому не розповідай про ваші зустрічі. Дехто може їх сприйняти неправильно.

— Хто? — запитав я.

— Той же король Шрюд. Врешті-решт блазень належить йому. Він заплатив за нього.

У мене одразу виникло з десяток питань. Чейд помітив вираз на моєму обличчі й підняв руку.

— Не зараз. Більше тобі наразі не треба знати. Тобі й так відомо багато. Але твоє відкриття мене здивувало. Я не розкриваю чужих таємниць. Якщо блазень захоче, то сам розповість. Але повернімося до Галена.

Я зітхнув і відкинувся у кріслі.

— Гален… Отже, він не любить тих, хто не може йому нічого зробити, добре одягається і їсть на самоті. Що мені ще потрібно знати, Чейде? У мене є суворі вчителі, а є неприємні. Тому, гадаю, я до цього звикну.

— Спробуй, — промовив Чейд із могильною серйозністю. — Він ненавидить тебе навіть більше, аніж любив батька. Мене постійно дратували його глибокі почуття до твого батька. Ніхто не проявляє такої сліпої відданості, навіть принц. Особливо якщо це починається раптово. А тебе він ненавидить ще глибше. Це лякає мене.

Від того, що сказав Чейд, у животі пробіг неприємний холод. Мене мало не знудило.

— Звідки ти знаєш? — запитав я.

— Бо він так сказав Шрюду, коли той наказав навчати тебе. «А це не забагато для того бастарда? Хай дякує за те, що ви йому дали», — сказав він і відмовився навчати тебе.

— Відмовився?

—