Читати книгу - "Учень убивці"

— Де?

— Нагорі однієї башти є Сад Королеви. Туди й ходитимеш.

Чейд помовчав, наче бажаючи попередити мене, але так, щоб не налякати.

— Будь обережним у тому саду, — нарешті сказав він, — бо там я не маю жодного впливу й не можу бачити, що відбувається.

Дивне попередження. Але я запам’ятав його.

Розділ 13

Ковалик

Леді Пейшенс відома своїми дивацтвами з юних років. В дитинстві вона була дуже впертою і незалежною, але не могла навіть подбати про себе. Одна з її няньок казала: «Вона, бувало, весь день ходила з розв’язаними шнурками, бо не вміла сама їх зав’язати й нікому не дозволяла цього робити». У десять років вона не хотіла вивчати традиційні науки для дівчини її становища, але вирішила присвятити себе ремеслам, які б ледве чи їй згодилися: гончарство, татуювання, виробництво парфумів, вирощування рослин, особливо заморських.

Вона любила на кілька годин зникати, гуляючи лісом і фруктовими садами, а не при дворі та в садах її матері. Можна було подумати, що з неї виросте наполеглива та практична дитина. Але вийшло з точністю до навпаки. Вона постійна ходила з висипом, укусами та подряпинами, часто могла заблукати й не усвідомлювала, що іноді треба остерігатися людей чи тварин.

Вона навчалася самостійно. Леді Пейшенс рано навчилася читати і рахувати й відтоді, знайшовши будь-який манускрипт, книжку чи скрижаль, накидалася на неї. Вчителі постійно були в розпачі через її неуважність та часті пропуски занять, хоч, здавалося, це взагалі не заважало їй навчатися. Вона схоплювала все на льоту. Але леді Пейшенс мало цікавило те, як застосовувати свої знання. Вона постійно про щось мріяла, і поезія та музика для неї були важливіші, аніж зважена поведінка. Леді Пейшенс не цікавили нові знайомства та кокетство.

Але вона вийшла заміж за принца, який щиро й наполегливо залицявся до неї. Це спричинило перший серйозний скандал у її житті.

— Струнко!

Я завмер.

— Не так! Ти схожий на індика, якого схопили, щоб відрубати голову. Розслабся. Ні, плечі назад, не горбся. Ти завжди стоїш так, розчепіривши ноги?

— Леді, він ще ж хлопчик. Вони всі такі: незграбні та худі. Нехай проходить і заспокоїться.

— Гаразд. Заходь.

Я кивнув круглолицій служниці на знак подяки. Вона всміхнулась у відповідь, і в неї на щоках з’явились ямочки. Вона вказала на лаву зі спинкою, геть закидану подушками та шалями. Я примостився скраєчку й оглянув кімнату леді Пейшенс.

Тут було гірше, ніж у Чейда. Якби я не знав, що вона лише нещодавно приїхала, то подумав би, що тут роками ніхто не прибирав. Навіть якби я назвав усе, що тут було, то не зміг би описати тої кімнати. Але всі предмети були поєднані досить незвичайно: опахало з пір’я, фехтувальна рукавичка та снопик очерету в зношеному чоботі. В корзині на хутряній підкладці та шерстяних шкарпетках спав чорний тер’єр із двома цуценятами-грубасами. На дощечці біля підкови стояли фігурки моржів, вирізані зі слонової кістки. Але рослин було найбільше. Грубі зелені гілки вивалювалися з глиняних глечиків, ваз і кубків. У деяких відрах була насипана тирса та стояли зрізані квіти. В деяких кухлях без ручок та тріснутих чашках вилися ліани. Судячи з голого паліччя, що стирчало з горщиків із землею, дещо виростити не вдалося. Рослини перепліталися повсюди, де вранці й увечері можна було зловити сонячне проміння. Таке враження, наче рослини з саду проросли в кімнаті навколо безладу.

— Напевне, він теж голодний, чи не так, Лейсі? Я чула, що хлопчики завжди голодні. Здається, на тумбочці біля мого столу є трішки сиру та печива. Принеси, будь ласка.

Леді Пейшенс стояла поряд, звертаючись до своєї служниці.

— Я не голодний, правда. Дякую, — вигукнув я, доки Лейсі не встигла встати. — Я прийшов сюди, бо мені сказали… щоб я був тут кожного ранку, доки я вам потрібен.

Насправді я обережно перекрутив слова Шрюда, який сказав:

— Кожного ранку ходи до її кімнати і роби все, що вона вважає за потрібне. Тоді нарешті вона від мене відчепиться. І роби так, доки ти їй не набриднеш, як вона мені.

Його відвертість здивувала мене, бо я ще не бачив його таким похмурим, як тоді. Веріті зайшов до покоїв, саме коли я вибігав звідти. Він теж мав зморений вигляд. Вони ходили й розмовляли, наче після добрячої пиятики, хоч я їх бачив обох за столом учора і вони випили лише трішки вина. Веріті погладив мене по голові, поки я проходив.

— З кожним днем усе більше схожий на батька, — зауважив він лютому Регалу, що йшов позаду. Той сердито глянув на мене, заходячи до покою короля й зачинивши двері.

Я був у кімнаті своєї леді. Вона ходила повз мене і розмовляла, наче я був твариною, яка може раптово напасти або наробити на килим. Я бачив, що Лейсі це дуже забавляє.

— Так. Я вже знаю, бо це я попросила короля відправити тебе сюди, — терпляче пояснила леді Пейшенс.

— Так, мем.

Я посовався на лавці, щоб справити враження вихованого й розумного хлопчика. Згадуючи попередні зустрічі, не дивно, що вона говорить зі мною, як з дурнем.

Усі замовкли. Я продовжив оглядати кімнату. Леді Пейшенс дивилась у вікно. Лейсі шкірилася і вдавала, що плете мереживо.

— А. Ось.

Леді Пейшенс зі швидкістю сокола, який летів униз, нахилилась і схопила цуценя чорного тер’єра за шкірку. Від несподіванки воно заскавчало, а його мати незадоволено подивилася на леді, яка тицьнула собача мені в руки.

— Це для тебе. Тепер він твій. Кожен хлопець повинен мати домашнього улюбленця.

Я зловив цуценя, яке виривалося, доки леді Пейшенс відпускала його.

— Чи, може, ти хочеш пташку? У моїй спальні є клітка з в’юрками[10]. Якщо хочеш, візьми собі одного.

— О ні. Собача мене влаштовує. Воно чудове.

Останнє речення я сказав до цуценяти. Коли воно почало пищати, я за звичкою захотів проникнути в його свідомість і заспокоїти. Його мати відчула це, і їй сподобалося. Вона безтурботно вмостилася в корзинці разом