Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

Каміла

- Прокидайся, - крізь сон чую шепіт та ніжні дотики до обличчя. – Камі… Я ж можу використати і твої прийомчики, - гарячий вологий дотик торкається шиї, від якого тілом біжить тепло, а я не маю сил розімкнути повіки,  - майже приїхали.

- Ти деспот, - стогну, міцніше притискаючись до Адамового плеча. Втикаюся носом у його шию та на повні груди вдихаю улюблений запах.

- Я можу бути ще жорстокішим. Заспойлерю, хто вбивав підлітків і куди поділися їхні зуби[1].

- Ти додивився? – миттєво підхоплююся.

- Авжеж! Щоб не заснути, адже у мене була важлива місія: я беріг цей милий носик, - клацає пальцем по вказаній частині обличчя, - аби ти не розтовкла його об мої сталеві м’язи, - вкладає мою долоню собі на груди та накриває своєю.

   Не хочу додому… Три дні наче в раю, де ніхто не критикує та не вказує, наскільки рівно потрібно тримати спину, у що одягатися та що їсти. А до хорошого звикаєш надто швидко.

   Вчора, після практичної частини конференції з безліччю майстер-класів, де Адам навіть не бурчав, а брав активну участь, ми вирішили нікуди не йти. Увесь вечір провалялися на ліжку за переглядом серіалу, обмежуючись палкими поцілунками. Я нестерпно хотіла більшого, ніж безсоромні пестощі руками, та Адам був категоричним, запевняючи, що у нас попереду ще вдосталь часу. Та мене огортала абсолютна невпевненість з кожним кілометром, що наближав нас додому. Чи справді його вдосталь?

   За вікном почали з’являтися знайомі краєвиди, а серце пришвидшувало ритм, змушуючи заламувати пальці від хвилювання. Я повинна йому сказати, аби Адам сам вирішив, чи потрібна я йому з усіма моїми проблемами. Зараз я не бачу ніякого виходу з капкану, у який потрапила, народившись саме у цій сім’ї.

   - Все добре? Ти бліда. Не захитало? – запитує, коли автобус зупиняється на автостанції та виходимо на свіже повітря.

- Ні. Втомилася, - опускаю погляд, адже брехати йому в очі надзвичайно соромно. Правда шкребеться у грудях, наче роздратована кішка. Мені страшно. Боюся розповісти йому про той кут, куди мене загнали, адже не впевнена, що він зрозуміє мою позицію.

- Зловимо таксі, підкину тебе додому. Чи до мене? – ставить наші речі на землю, обхоплює обличчя долонями та палко цілує, змушуючи втратити відчуття гравітації.

- Не можу… - хриплю, не розмикаючи повік, коли Адам першим розриває поцілунок, спускаючись ніжними дотиками до шиї.

- Тоді поїхали, поки я остаточно не збожеволів і не вирішив тебе вкрасти та заточити у своїй печері. Люблю тебе, - шепоче останні слова на вушко, розганяючи тілом мурах, які сполохують метеликів у животі.

 - І я тебе, - видаю на видиху, міцніше хапаючись за його куртку на спині та одночасно підскакуючи від гучного звуку клаксону.

- Їдемо?

   Неохоче киваю у відповідь, але розмикаю обійми та вмощуюся на задньому сидінні. Адам сідає поруч та відразу переплітає наші пальці, погладжуючи великим пальцем моє зап’ястя. Вкладаю голову на його плече та зовсім не планую струшувати цю ідилію пустими балачками. Ще є трохи часу, аби настав момент, коли доведеться зіпсувати цю мить остаточно.

   - Клементинко, щось не так? – запитує, щойно водій дістає мою валізу та ставить на асфальт.

- Адаме, - борюся з тремтінням у голосі та кінцівках, - я маю…

- Добрий вечір, - здригаюся від знайомого басу за спиною та інстинктивно відскакую на крок від Адама.

   Різко розвертаюся на голос батька і помічаю поруч з ним маму, яка невдоволено кривить губи, оглядаючи спершу мої джинси та куртку з кросівками, а тоді Адама у джинсовій куртці та затертих джинсах.

- Адаме, і ти тут? Який сюрприз! Проходьте!

- Ну йо… - дію на випередження, щипаю його за бік, від чого хлопець шипить і різко вмовкає.

    Наш сусід, Макар, ширше відчиняє браму, запрошуючи пройти до їхнього подвір’я. Очевидно, батьки саме туди й планували йти.

- Ми щойно з дороги і …

- Каміло, ти йдеш з нами, - мої наміри відмовити батько відрізає одразу.

   Кидаю погляд на Адама. Не помітити його роздратування не зміг би лише сліпий.

- Пішли, - говорить ледве чутно, не дивлячись на мене.

- Можна, я хоча б валізу додому занесу? – відтягую мить фіаско останнім з можливих варіантів.

- Не варто.

   Тато долає коротку відстань та підхоплює валізу, швидко крокуючи вперед.

   Адам швидко підходить до водія, кидаючи декілька слів, перекидає свою сумку через плече та стає поруч, одночасно, коли я починаю неохоче плентатися за батьками.

   Не наважуюся запитати про причину їх візиту до сусідів, аби не спровокувати непотрібних відповідей. У голові повний сумбур. Я так і не поговорила з Адамом...

   У передпокої нас зустрічає невисока білява жінка. Адам зовсім на неї не схожий, хіба однаковий розріз та колір очей свідчить про те, що вони родичі. Її байдужий вираз обличчя миттєво змінюється, щойно помічає, як за мною слідом заходить її син. Обертаюся, аби простежити за його реакцією, але повна байдужість мене моторошно лякає. Що між ними трапилося?

   Розумію, що зараз абсолютно недоречно про щось запитувати, але дах зриває від безлічі питань, які снують у голові, наче рій надокучливих комах, що вловили спалах світла посерд темряви.

- Звалюємо за першої можливості, - шепоче на вухо Адам, коли проходимо до просторої їдальні. У відповідь лише ствердно киваю. Я таки маю твердий намір відверто з ним поговорити. І так надто довго відтягувала цю розмову.

   Сідаємо за стіл поруч, нам приносять посуд та прибори для вечері.

   Батьки по-черзі починають сипати на нас запитання щодо конференції, на які переважно відповідаю лише я, адже на питання Світлани Адам не відповідає, вдаючи, що їх не чує. І зараз я вперше у житті вдячна Артуру, що поставив батька перед фактом про наше з Адамом знайомство.

- А тепер до приємного, - мама плескає в долоні та підіймає вгору декілька листівок кремового кольору, - запрошуємо вас розділити з нами цю щасливу подію, - підіймається з-за столу та роздає злощасні запрошення, які я відразу впізнала. Декілька віддає Світлані, а останню демонстративно вручає у руки Адама, поки я намагаюся пригадати, як зробити вдих. У грудях починає колоти, а серце забуває, що потрібно битися. Не можу й поворухнутися. Страх, паніка чи то відчай обхопили горло крижаними кігтями. Ні… Тільки не так…