Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

   Наче у сповільненій зйомці невідривно спостерігаю, як Адам кидає на мене короткий погляд, розкриває прокляте запрошення, швидко пробігаючись очима по тексту. В одну секунду підхоплюється з місця, а стілець з оглушливим гуркотом падає на спинку, привертаючи увагу усіх присутніх.

- Нічого не забула мені розповісти? – миттєво ціпенію під крижаним поглядом, повним гніву, а вдавано-спокійний голос змушує серце остаточно завмерти. Це точно кінець…

- Адаме, сину… - голос його  матері струшує мертву тишу, що запанувала на декілька тягучих секунд, змушуючи здригнутися. Не можу вимовити й звуку, наче уся безглуздість цієї ситуації позбавила не лише шансу сказати усе самій, а й взагалі можливості говорити.

- Дякую за запрошення, - повертає погляд до моїх батьків, поки я навіть не кліпаю, застигнувши в одній позі, - змушений покинути вашу веселу компанію, надто мало часу лишилося, щоб обрати подарунок щасливим молодятам.

   Тільки коли за Адамом з оглушливим звуком зачиняються двері, зриваюся з місця вслід за ним.

- Каміло! – гримить за спиною голос батька та я не зважаю. Зриваюся на біг, вибігаючи слідом.

   Дзвінкий ляск від вхідних дверей підказує напрямок.

- Адаме! Зажди! - голос тремтить, коли наздоганяю його на ганку.

- Що, Каміло? – різко розвертається та швидко долає відстань між нами, поки я роблю крок назад. Більше я не бачу у ньому веселого та ніжного хлопця. Лише гнів, від якого стискається усе всередині, а тіло обдає холодом. – Згадала ще про щось?! Я ж просив! Просив! – голос зривається на крик. - Просив про одне – правду, якою б вона не була! Ідіот! – заривається руками у волосся та відступає на декілька кроків в сторону. – Бовдур! Заприсягався ж собі не ступати на ті самі граблі. Довбень, - впирається чолом та ліктями в мармурові поручні, поки я намагаюся стримати сльози від його голосу, у якому повно відчаю.

- Адаме, благаю, вислухай, - губи тремтять, поки я намагаюся говорити спокійно. Обережно наближаюся до нього, наче до звіра, що потрапив у капкан, та кладу руку на його спину, що швидко здіймається від рваного дихання.

   Ледве встигаю доторкнутися, як блискавично швидко опиняюся притиснута спиною до перил його тілом. Від різкого зіткнення з легень разом із хрипом вибиває усе повітря.

- Що слухати? – грізно нависає, стискаючи зап’ястя.

- Я не могла нічого вдіяти! У мене не було виходу! – кричу у відчаї.

- Вихід є завжди, було б бажання. І я тобі його пропонував. Нагадати, скільки разів ти відмовила, аргументуючи тим, що я зроблю лише гірше, а ти усе вирішиш сама? Вирішила? Задоволена результатом? І перш, ніж я піду, дай відповідь на одне запитання: на що ти розраховувала? Що я навчу тебе як слід трахати майбутнього чоловіка чи погоджуся на роль коханця?

   Вільна рука мимоволі підіймається та з усієї можливої сили прикладається до його щоки оглушливим ляпасом, прострілюючи від долоні до ліктя пекучим болем, та він навіть на жалюгідну секунду не зрівняється з тим, що вибухає всередині від його слів.

   Крізь пелену сліз помічаю, як Адам відсахується на крок, а захват на зап’ясті зникає. Коліна починають ще більше тремтіти,  до горла підкочує нудота. Міцно стискаю повіки, аби побороти черговий приступ сліз та опускаю погляд на газон.

- Я закохалася у тебе, Адаме. Хіба можна було інакше? – навіть не впевнена, що він чує мій шепіт, не знаходжу сміливості подивитися йому в очі. – Кожна на моєму місці так вчинила б…

- Так і справа у тому, Каміло, що ти – не кожна! Я пропонував тобі вихід, та, очевидно, тобі він був непотрібен. Тому тепер розгрібай усе сама, як і хотіла.

   Намагаюся триматися поглядом за розмитий силует, що віддаляється, сповзаючи спиною по поручнях, поки горло зчавлює відчай, а груди розриває від болю. Так розбивається серце? Тру долонею грудну клітку, але це не допомагає вгамувати нестерпне печіння всередині.

   Це не може так закінчитися… Я не зможу без нього.

   Знаходжу у собі сил зіпнутися на ноги, та швидкими кроками долаю відстань між нами, обхоплюючи зі спини його груди долонями.

- Не йди, прошу… Адаме, я кохаю тебе. Прошу… Благаю...

   Гарячі долоні на секунду стискають мої, даруючи крихітний промінь надії, а тоді розчіплюють їх, відтягуючи, розбиваючи усі надії виправити те, що трапилося.

- Якщо кохаєш, тоді доведи це, - розвертається, відступаючи на крок.

- Як? – знову хапаюся за соломинку.

- Я нікому не даю другого шансу, та зараз ледве стримуюсь, аби не здатися твоїм сльозам. Каміло, зроби це в першу чергу для себе – дай відсіч. Ти маєш прийняти рішення, зробити вибір. У тебе доба. Ні секундою більше. Ти знаєш, де мене знайти.

   Адам таки йде, змушуючи лишитися сам на сам перед вибором: кохання чи сім’я.

   Та хіба у моєму випадку вибір не очевидний?

---------------------------------------------

[1] Міні-серіал «Гострі предмети» 2018 року