Читати книгу - "Літератор, Тарас Мельник"

Василина підняла на ноги всіх поліцейських кримінального відділу у Дніпрі. Власник салона залучив до роботи кількох своїх друзів-програмістів. Він був готовим зробити все, що завгодно, аби копи не звертали уваги на його торгові операції. Та й робити по-суті багато не довелося. Така чисельна група змогла виявити потрібний запис, не витративши на пошуки більше години.

Доки у Києві не знали спокою Стеценко та Деканозов, дівчина-детектив найбільше наблизилася до розкриття справи. Програмісти допомогли швидко роздрукувати зображення з камер і підготувати його до ідентифікації, однак на наступному етапові виявилося ще більше проблем. Чоловік з фото ніби ніде не існував і не був внесений у жодну інформаційну базу.

Щось у справі Літератора нагадало молодій поліцейській її колишнього нареченого, через якого вона два роки ходила зі славою помічниці вбивці. І навіть новини про невинуватість Дениса не допомогли виправити чутки. Бідолашну часто називали поза очі «Нареченою Водяного».

Варіантів для подальших пошуків було не багато, але вперта Василина не здавалася. Вона попросила одного з дніпровських слідчих розіслати фото по відділках і перевірити незнайомця на причетність до правопорушень. Надії було дуже мало, однак дівчина рила землю, щоб врятувати людське життя.

Через годину до слідчого зателефонував патрульний із нічної зміни та заявив, що одного разу бачив чоловіка з фотографії. Василина негайно веліла доправити його до відділка та поспілкуватися. З Києва новин не було, що ще більше підганяло. Там випустили на вулиці всіх вільних поліцейських і подали фото підозрюваного у терміновий розшук, але той ніби під землю провалився.

— Де ви бачили цього чоловіка? — запитала Василина, як тільки привели патрульного, що відгукнувся на розшук.

Перед нею сидів молодший хлопець із дівчачим обличчям, яке трішки псував шрам над верхньою губою. Він подивився на неї, не затягуючи надовго з відповіддю; дорогою йому повідомили настільки термінова справа.

— Біля «Ріо»!

Василина відчула приплив сил, вважаючи себе близькою до розгадки.

— Я не місцева, тому розповідайте детальніше, — наполягала вона.

— «Ріо» – це клуб на набережній Дніпра, біля якого ми патрулюємо.

— За яких обставин ви зустріли його? — продовжила тиснути Василина.

Хлопець почухав підборіддя та спробував пояснити простіше.

— Ми патрулювали біля клубу, аж тут на вулиці почалися крики. Такий вереск підняли, що аж вуха різало. Якісь п’яні дівчата не припиняли пищати та голосно когось лаяти. Навколо них стояв натовп і знімав на телефони.

— Що там сталося?

— Бійка, — відповів патрульний. — Високий чоловік повертався з пакетами додому і зіткнувся біля клубу з трьома п’яними мажорами. Вони обізвали його та спробували спровокувати на бійку. Коли нічого не вийшло, один бовдур із зграї облив чоловіка з пакетами пивом та плюнув на нього… Хотіли записати класне відео, не зрозумівши на кого наткнулися…

— А на кого вони наткнулися? — запитала Василина.

— За хвилину він вклав трьох. Поки ми підбігли до натовпу, той чоловік розніс пляшку пива на голові в одного з п’яних, тоді вдарив ногою другого під коліном, переламавши тому гомілкову кістку одним ударом. Третій спробував втекти, але незнайомець не переслідував. Він підняв з землі пляшку та пожбурив. Влучив з відстані семи метрів просто у потилицю…

— Ого! — не повірила Василина.

— Нам довелося виймати зброю та затримувати його, — завершував розповідь патрульний. — Щоправда, він навіть не противився арешту. Просив тільки дозволу зробити один телефонний дзвінок та повідомити адвокату…

— І ви дозволили?

— А що тут такого? Вони ж перші почали бійку…

— Це не з точки зору закону, — поправив патрульного слідчий.

— Куди ви його відвезли після затримання? — запитала Василина.

Патрульний подивився на неї круглими очима.

— Відпустили і попросили пробачення! — відповів хлопець.

— Що? — не повірила почутому Василина.

Патрульний знову почухався і спробував пояснити нормально:

— Той чоловік набрав якийсь номер, який не висвітився на екрані. Три хвилини він пояснював, а тоді попросив нас позбирати продукти у пакет і ще почекати п’ять хвилин.

— І?

— Ми посміялися… а тоді нам подзвонили, і довелося збирати!

— Хто подзвонив? — запитала Василина.

— Генерал Січеславський.

— Якийсь ваш начальник? — не знала про кого мова Василина.

— Начальник їхнього начальника, — підказав слідчий.

— Так, — погодився патрульний. — Велів нам зібрати усіх свідків бійки та стерти записи з телефонів, а тоді вибачитися та відвезти чоловіка, куди він нам скаже. Ще, коли генерал почув за продукти, наказав купити йому нові…

— Ніхріна собі! — не стрималася Василина.

Патрульний усміхнувся.

— Він відмовився від допомоги і просто пішов. Ми не мали часу йти слідом, оскільки змушували свідків видалити відео бійки, а це було нелегко…

— І ви не знаєте, куди він попрямував? — запитав слідчий.

— Той чоловік дуже швидко зник…

— Ваш напарник може підтвердити описи бійки? — уточнила Василина. — Бо вони мені здаються дуже фантастичними, наче їх вигадав якийсь автор дешевої книги…

— Напарник звільнився і поїхав на заробітки у Польщу, — відповів хлопець на провокативне запитання. — А бійку можете й самі поглянути в інтернеті…

— Ви ж змусили видалити?

— Хтось встиг втекти з місця і викласти. Потерпілі з заявами до нас не зверталися, тому особливо й не розбиралися далі. А відео пішло інтернетом.

— Як знайти? — підганяв слідчий.

— Введіть слова «Драка і Рио» на ютубі! — підказав патрульний.

Василина вийняла мобільний і ввела потрібні слова, однак відео хтось уже встиг вичистити з інтернету, не залишивши жодного сліду. Справа почала ще більше лякати молоду полісменку.

— Ви вільні! — сказала вона патрульному.

Хлопець швидко попрямував до виходу.

— Що далі робити? — запитав слідчий. — Телефонувати до генерала?