Читати книгу - "Не вбивай"

— Але ж і козаки служать в армії російській.

— Це теж недобре. Забагато їх гетьман цареві посилає.

— Мусить.

— Що значить мусить, коли край війська потребує.

— Ваша величність не знають, у якій опресії знаходиться Україна.

— Не розумію, як такий великий народ таку велику опресію терпить… А як народ ставиться до свого гетьмана і як поставиться до нас?

— Гетьман тішиться повагою і сплєндором, який належиться державним володарям, а москалів народ ненавидить за їх здирства. Шведів повітає, як своїх спасителів.

— Я не так дивлюся на діло, скептично. Так легко воно не прийде. Степ має свою психологію і свої права. Нелегко їх переломити. Простір — це сила, з котрою треба боротися. Не важко побідити царя, куди важче боротися з вашими димензіями і дистанціями. Цирклем водив по карті.

— А чого це ви нараз кличете мене на Україну? Перше справляли на Москву, а тепер на Київ.

Розстрига не сподівався такого питання.

— Я, ваша королівська величносте, не стратег, боюсь, що відповідь не буде вдоволяюча.

— Хочу її почути.

— Є всілякі причини. Перше, що земля під ногами горить.

— Як мені це розуміти?

— Гетьман дуже політичне свою акцію веде, але його контрагенти — ні.

— Я?

— Ні. Але король польський. У Польщі не досить тайни бережуть. Царські люди довідуються від поляків, чого їм знати не треба.

— Приміром?

— Король Станіслав хвалитеся перед турецьким післанцем, що гетьман Мазепа заодно з ним стоїть і почне помагати йому проти Москви. Від того посла чув це стольник Кантатзен і дальше подав подібно, як цар за випивками позаушники або й поличними своїм людям дає.

— Як це?

— Дуже просто. Цар вдарить у лице свого сусіда наліво, цей свого, так обійде кругом, аж царський сусід з правого боку мусить ударити царя.

— Т вдарить?

— Як часом,

— А як вдарить?

— І тоді ріжно буває. Часом цар тішиться, а часом розізлиться, що обидили його масстат.

— Монгольська фантазія. Але ми відбігли від речі. Кажеш, отче, король Станіслав не добре секрету береже?

— Коли б гетьман не був на чотири ноги кутий, давно спотикнувся б. Особливо небезпечно було під час процесу Кочубея.

— Чув я про це. Тому-то, мабуть, і зі мною гетьман припинив був переговори.

— Довше годі обдурювати царя. І це одна причина, з котрої випливають інші.

— Котрі?

— Ось цар гетьмана Мазепу на вожда всеї своєї кінниці у війні з вашою величностю кличе.

— Може, з усією кінницею в час битви перейти.

— Вона ж мішана, українсько-московська.

— Правда. А дальше?

— Дальше те, що цар кождої днини нових полків від гетьмана жадає, і гетьман мусить давати. Якщо він скоро не сполучиться з вашою величностю, так військо його до особистої сторожі змаліє. А врешті, цар хлібів від України вимагає. Чим більше візьме — тим менше останеться для нас.

— Можливо, та все це не стратегічні причини.

— Про них я не беруся казати. Я не спеціаліст по тому ділу.

— Подумаю, отче, і пораджуся з моїм штабом. А тепер порадь ти мені, де маю примістити гетьманового посла?

Посол зробив покірну міну:

— Маленька записочка з підписом його величності, щоб мене не молєстували варти, і покірний слуга короля Карла і гетьмана Мазепи дасть собі раду.

Король написав кілька слів своїм характеристичним письмом і, ніби засоромлений, подав записку гостеві. Кланявся і наступав на нього. Цей назадгузь подавався до дверей.

ШВЕДИ!.

Квартирмайстер Гілленкрок обома колінами клячів на лавці. Лівою долонею підпер голову, а правою рукою водив по карті, розложеній на великім столі.

Біля карти лежав лист білого паперу. Гілленкрок цирклем бігав по карті між Могилевом і Вітебськом, скакав у Ліфляндію, вертав назад у Могилів, звідси мандрував до Києва, і знов, і знов.

Було гарячо, робота не йшла, плани й обчислення не вдавалися.

Лист білого паперу відгори додолу покрився усякими лініями, всякими геометричними фігурами, поруч котрих стояли цілі колюмни цифр. Гілленкрок перечеркував лінії і цифри і, невдоволений вислідом своєї роботи, рисував на маргінесі, ніби для відпочинку, план якоїсь твердині з палісадами, редутами, шанцями і траншеями.

Мухи сідали йому на червону потилицю, а з лоба капали на карту краплини поту. Він витирав їх хустиною і працював дальше.

Генеральний квартирмайстер так захопився своєю любою роботою, що не чув, як у хату увійшов екселенція граф Піпер, старець з поморщеними лицями, з поораним чолом і з роздутими, безнастанно дрижучими ніздрями. Піпер нагадував заїждженого расового коня.

— Працюємо! — сказав, кладучи протекціонально руку на плече Гілленкрока.

Цей відвернувся, а побачивши всемогучого канцлера, зіскочив з лавки і заметушився по хаті, шукаючи місця, на котрім Піпер міг би вигідно сісти.

— Прошу не турбуватися, я тільки на хвилину, хочу довідатися, яка ваша гадка про наш дальший похід.

— Моя гадка, екселенціє, що треба простувати на Вітебськ, щоб бути ближче Ліфляндії і генерала Левенгавпта.

— Так гадаєте?

— Гадаю так, екселенціє, бо поки ми не получимося з корпусом Левенгавпта, поти нам нема що заганятися в безмежну Україну. Її димензії завеликі на наші сили, проковнуть нас степи.

Піпер, досвідний дипломат, котрому не були чужі також тайни стратегії, підняв брови і роздув свої широкі, ніби шкурятяні, ніздря.

— Тішуся, що оба ми тої самої гадки. Я також пишуся на похід у напрямі Вітебська.

Він узяв Гілленкрока за руку і попровадив його до стола.

— Покажіть, де тут у вас цей Вітебськ? Гілленкрок вказуючим пальцем ткнув у карту.

— Ось він, а тут Могилів, а отеє дорога до Києва. Мої обчислення ще не скінчені, але і з того, що вже готове, видно, що нам треба прямувати на Вітебськ, щоб не відбігати, а наближатися до Левенгавпта, бо як ні, то ворог поб'є його, а опісля зверне всі свої потуги проти нас.

Нахилилися над карту і потонули в лабіринті цифр і ліній, так, що незчулися, коли увійшов польний маршал Реншільд, мужчина гарний, рослий, з гострим носом і червоними, як у дівчини, устами. Махав капелюхом, як віялом, навіваючи прохолоду на своє спочене обличчя.

— Але ж гарячо, — уф!

— Гарячо, — відповів Піпер, відвертаючись від стола. — І чим дальше посунемося на південний схід, тим гірше буде нас припікати.

Реншільд підшивкою свого каптана стер порох з лавки під стіною і сів.

— Температура зміняється, — говорив, надуваючи рум'яні губи. — Нині горячо, а завтра може бути зимно. Добрий вояк мусить поборювати не тільки ворога, але також жару і стужу. Правда, Маєрфельд?

— Правда, пане графе, — відповів входячий у кватиру генерал Маєрфельд, товариш і однодумець Реншільда. — Панове