Читати книгу - "Ми — це наш мозок"

книга називається «The Age of Empathy» («Епоха емпатії»). У ній він знову проводить паралелі між поведінкою тварин та людей. Основна ідея цієї книги: в наші дні розпочалася доба емпатії. Хибна інтерпретація Маргарет Тетчер і Рональдом Рейганом вільної ринкової економіки як системи, що сама себе регулює, в еру Джорджа Буша увінчалася жахом фінансової кризи. Тож настав час покласти край культурі самозбагачення генеральних директорів, голів правління та банкірів. Де Вааль стверджує: «Кінець жадібності, час на емпатію». Люди — не лише найбільш агресивні примати, але й найбільш схильні до емпатії, як це довели акції з надання допомоги після урагану Катріна 2005 року та китайського землетрусу 2008 року. Все це — питання рівноваги, а її останнім часом втрачено. Сьогодні повинна запанувати емпатія — вміння відчути те, що стосується інших людей — так стверджує де Вааль.

В еволюції ссавців історія емпатії налічує 200 мільйонів років, а це — солідна основа для таких перемін. Звісно, можна поставити собі запитання, чи не видає де Вааль бажане за дійсне. Але відколи на саміті G20 2009 року домовилися накласти обмеження на бонуси керівників, справи потроху пішла на лад. Де Вааль є чистої води дарвіністом, і він доводить, що всі складові поведінки, які пов’язані з емоціями, наявні також у тваринному світі. Як і Дарвін, де Вааль пише ясно, цікаво й доступно; кожен важливий момент своїх пояснень він ілюструє наочними прикладами із царства тварин. Окрім того, від доводить свої твердження великою кількістю оригінальних експериментів. Ну, а до його почуття гумору Дарвіну далеко.

Від самого початку емпатія з’явилася із турботи матері про своє маля. Ідеться про автоматичну реакцію, в якій задіяний не лише префронтальний кортекс, що з’явився зовсім недавно, а також давніші в еволюційному плані ділянки мозку. Якщо не брати до уваги декількох психопатів, кожна людина на землі відчуває емпатію. Звичайно, конкуренція дуже важлива як серед мавп, так і в людському суспільстві, але не менш важливими є співпраця та приємне усвідомлення того, що ти чиниш справедливо і робиш щось добре для інших. Якщо двом мавпам за однакове завдання дати однакову винагороду, все іде як по маслу. Якщо ж одній мавпі замість огірка дати значно солодші виноградини, ніж «нижче оплаченій» мавпі, друга одразу ж, як тільки помітить це, припинить співпрацювати і на знак протесту викине з клітки свій шматок огірка.

Тут де Вааль дає більше, ніж у своїх попередніх книгах, прикладів із нейрології для пояснення механізмів, які лежать в основі певних видів поведінки. У цій сфері дійсно є стільки нового, що, мабуть, настав час у наступній книзі де Вааля інтегрувати поведінку з наголосом на нейробіологію. І, звичайно ж, у цій книзі йде мова про дзеркальні нейрони, які реагують на емоції інших, створюючи таким чином основу для емпатії. При цьому він детально зупиняється на відмінностях між статями. Так жінки продовжують відчувати емпатію тоді, коли гравця карають за нечесну гру, в той час як чоловіки втрачають емпатію до нього. Покарання порушника навіть активує у них систему винагороди (рис. 13), і це показує, що вони сприймають справедливу кару із задоволенням. А от аргументація де Вааля щодо виділення нейронів фон Економо (von Economo) як основи для упізнавання себе у дзеркалі не змогла мене переконати.

Більш прогресивна форма емпатії неможлива без здатності тварини відрізняти себе від навколишньго світу. Цю здібність можна перевірити за допомогою дзеркала. Якщо зробити на голові фарбою кляксу, тварина, що упізнає себе в дзеркалі, намагатиметься стерти її. Діти успішно проходять цей тест, починаючи з третього року життя. Також з ним справляються людиноподібні мавпи, дельфіни, і навіть слони, як це довів де Вааль за допомогою величезного дзеркала.

У західному світі лише нещодавно укріпилася думка, що у тварин є емоції. Коли 1845 року в лондонський зоопарк прибули перші шимпанзе й орангутанг, королева Вікторія сказала, що вони «дивні й болісно та неприємним чином схожі на людей». Проте молодий Дарвін вважав, що кожен, хто вважає людину вищим видом, повинен ризикнути й уважніше поглянути на них. Труднощі з визнанням емоційності тварин де Вааль пояснює нашою юдео-християнською культурою. Ці релігії визнавали наявність душі лише у людини і в ній бачили єдину інтелігентну істоту, створену за образом і подобою Бога. Я не погоджуюся з його аналізом. Адже в Китаї також донедавна емоції тварин не включали в поле зору емпатії. Тварини цікавили їх тільки як їжа. Можна спостерігати, як із зростанням добробуту в Китаї також зростає емпатія до тварин. Дедалі більше китайців заводять домашніх улюбленців. Знущання над тваринами викликає сильну суспільну реакцію, а в університеті Ву Хань спорудили велику статую на честь макак-резусів, якими пожертвували для досліджень SARS (атипової пневмонії).

Коли одне релігійне видання запитало, що б він змінив у людях, якби був Богом, де Вааль на якусь мить замислився. Він справедливо відчуває недовіру до рухів, які намагаються змінити людину згори, як соціал-дарвіністи, марксисти та американські феміністи. Де Вааль звертає увагу на те, що обидві сторони людської натури, дуже емпатична сторона сексуальних бонобо і сторона брутальних, домінантних шимпанзе необхідні, щоб гарантувати суспільну стабільність. Тож він би просив Бога не міняти людину радикально, а тільки додати їй трошки «братерськості». Хай би Бог дав людині більше емпатії до «інших людей». Я сумніваюся, що це б позбавило світ від великих проблем. Сам де Вааль наводить аргументи проти цього: якщо ти відкритий і довіряєш усім та кожному, як пацієнти з синдромом Вільямса, то тобі ніхто не вірить і ти залишаєшся зовсім самотнім. Крім того, емпатія має свій темний бік. Людина настільки майстерно розробляє різні тортури саме тому, що може вникнути в почуття іншої людини. Тож збільшення емпатії тільки посилить цю жорстоку властивість. Де Вааль наводить приклад шкуродера з концентраційного табору, який вечорами, за межами табору, був співчутливим батьком сім’ї. Ми можемо відчувати багато емпатії, ефективно виключаючи при цьому з цього почуття певні групи людей. Захоплені мільйони послідовників Гітлера, Сталіна чи Мао мали не більше і не менше емпатії, ніж ми сьогодні. Тож ліпше б де Вааль попросив Бога також пригальмувати нашу схильність бездумно слідувати за харизматичним альфа-самцем чи альфа-лідером. Це б запобігло повторному винищенню народів чи культурній революції, а також зменшило б ризик фатального менталітету самозбагачення у генеральних директорів та банкірів.

XV. Пам’ять

XV.1 Дослідження Кендела про пам’ять та колективна втрата пам’яті австрійцями

Розумова активність стимулює розвиток нервових

клітин та їх відростків у тій частині мозку, яка

використовується. Так, дедалі більша кількість кінцевих

розгалужень посилює існуючі між групами клітин зв’язки.

Рамон-і-Кахаль, 1894

Єдине, що спливає в моїй пам’яті після перебування 25 років тому в одній міжнародній комісії, — це заливчастий сміх Еріка Кендела. Цим сміхом він точно не завдячував радісному дитинству та юності. Еріх Кандель народився 1929 року у Відні. На свій дев’ятий день народження він отримав гарну блакитну машинку з дистанційним керуванням. Через два дні, в «кришталеву ніч», нацистська поліція наказала єврейській сім’ї Канделів звільнити будинок. Батька Еріха Канделя змусили зубною щіткою вичистити намальовані на вулиці гасла за вільну Австрію. Коли за декілька днів сім’ї дозволили повернутися у їхній будинок, він був повністю розграбований. Блакитна