Читати книгу - "Арюмор, Аліна Скінтей"

Яна не вагаючись відскочила в бік до іншої істоти, яка в подиві за всім спостерігала власне як і лісовий дух. Вона відчувала прилив магії, яка проходила крізь її тіло. Викид адреналін  пришвидшив серцебиття, емоції вибухнули надто раптово.

— Твоя черга!

Левіна не знала імені старої бабці, в якої був відсутній рот, але це її власне й не хвилювало. Істота була загрозою, яка вдерлася в маєток й напала. В руці Яни вже була сконцентрована магія, яка прийняла форму кинджала. Не вагаючись вона запустила його в істоту, й слідом навіть відправила ще один.

Глуханя не бачила магії смертної дівчини, тож і ухилятися їй було ні від чого. Лише коли енергія проткнула її тіло, Луха інстинктивно смикнулася, відчуваючи як щось надто неприємне встромилося в її тіло. Істота оступилася назад, вглядаючись у власне тіло з якого витікала зовсім не кров, а життєва енергія.

— Цього не може бути! — Глуханя поглянула на смертну дівчину, — хто ти така?

Питання істоти лишалося без відповіді. Енергія витікала надто швидко, і за декілька секунд тіло істоти перетворилося спочатку на сірий камінь, а потім зовсім розпалося на попіл.

Пак вражено стояв на місці, дивлячись на дві горстки золи, які лишилися після істот.

— Так і має бути? — запитала Яна, яку лише зараз пробрав мандраж від скоєного.

— Не певен, — зізнався лісовий дух підходячи до Левіної. — Твої здібності… знищують душу.

Очі Сильвестра стали тьмяними, він уважно дивився на Яну, яка все ще була смертною дівчиною, в чиїх жилах текла не проста магія, а давно забута. Магія яка могла погубити всіх існуючих істот, очистити їхній світ й не дати можливості комусь переродитися.

— Ти чого?

Левіна зробила крок в бік лісового духа, але той відразу ж оступився назад, в його очах був не підроблений страх.

— Моя магія справді є чимось таким руйнівним, що навіть ти сахаєшся від мене?

Морозний холод пройшовся по спині Левіної, вона відчула чужу магію, й замахнулася рукою перш ніж з’явилася вже знайома постать альва.

— Ти становиш для нього загрозу, — надто знайомий чоловічий голос прозвучав майже над самим вухом Левіної, вміло перехопивши її руку.

Вона різко обернулася, Артур стояв надто близько, і в його очах не було страху, інтерес, цікавість, купа інших емоцій, але не страх. Альвгред відпустив її, м’яко всміхаючись.

— Яна, я казав тобі прийти до мене, коли захочеш почути правдиві відповіді на всі свої питання.  

— Я не маю питань, особливо до тебе!

— Ти впевнена в цьому? — Артур схиляє голову на бік, уважно дивлячись на Яну, дражнячи її.

— Тобі потрібен клинок, а я лише ключ. Хіба ти не головний злодій цієї історії?

— Не я прокляв твій рід, й прирік на страшні муки, тільки для того, щоб знищити ключ.

— Про що це ти?

— Хіба не ти говорила, що не маєш питань?

— Яна, не слухай його!

Лісовий дух кидається на Альвгреда, але той з легкістю змахує рукою й пак буквально вилітає з вікна кімнати. Навколо з’являється біла димка, яка заповнює всю кімнату формуючи бар’єр який схожий на замкнутий кокон. Більше нікого немає, лише Артур та Яна які в середині цього кокона.

— Що ти зробив із Сильвестром?! — вона розгнівано кидається до Альвгреда, беручи його за комір сорочки, дивлячись в очі.

— Я просто потурбувався про те, щоб нам не заважали. Ми все ще на території твого так званого друга Роріксона. Зауваж, я міг би тебе просто забрати, і моїх магічних вмінь для цього при достатньо.

— Я не стану тобі допомагати!

— Яна, а кому ти захочеш допомогати?! Я принаймні тобі не брехав і ніколи не приховував своїх   намірів.

— Влад…

— Тобі збрехав, адже він не говорив тобі про те, що його пращури стали причиною твого прокляття. Троль, від якого твій пращур прийняв дарунок,був проклятим.  І саме тому твоя родина страждала століттями.

— Ти брешеш!

— Тобі запитай сама у свого любого Роріксона, — Альвгред кривиться, коли вимовляє прізвисько свого ворога, але залишає право вибору за смертною дівчиною. — Я просто хочу повернути те, що із самого початку належало мені. Я нікого не проклинав, і мало того, я витратив роки на пошуки цієї підвіски, щоб повернути свою річ.

— Ти брешеш!

— Я б міг тебе забрати силоміць, і мені вистачить здібностей, щоб обійти накладені чари на підвіску, щоб в тебе її забрати. Гадаєш, чому Роріксон весь цей час тебе тримав біля себе?

— Що ти хочеш сказати?

— Я нічого, запитай в нього сама!

Бар’єр із димки зникає, Яна стоїть на своєму місці в знайомій кімнаті, де панує легка розруха. Та окрім альва, вона ще помічає сутінкового мисливця, на якому буквально обличчя немає. Він сердитий, і напруженість відчувається навіть в повітрі.

— Як ти посмів прийти в мій дім?! — Владислав стискає щелепи, але його гортанне ричання видає гнів та лють яка переповнює його. — Яна відійди від нього!