Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

Величезна потворна лампа, що звисала на іржавому ланцюгу зі стелі в середині зали, прибрала зовсім інакшого вигляду, коли її прикрасили плющем та диким виноградом, який від жароти вже став в’янути. Зі стін приємно пахтіло смоляним духом соснового віття, а по кутках кімнати з нього поробили щось на кшталт затишних альтанок для дам старшого віку. Скрізь видніли довгасті гірлянди плюща, дикого винограду й сасапарелі, що тяглися каскадами вздовж стін, над вікнами, над яскраво оздобленими лотками. І всюди серед цього зела на червоно-голубих стягах і корогвах майоріли яскраві зірки Конфедерації.

Особливо ошатно виглядав поміст для музикантів. Їх застували від очей рослини у вазонах та діжках і зірчасті прапорці — Скарлет знала, що всі ці колеуси, герані, гортензії, олеандри, бегонії принесено з усіх будинків міста, навіть чотири коштовні фікуси місіс Елсінг були тут, на почесних місцях покрай кону.

В оздобленні ж протилежного кінця зали розпорядниці самих себе перевершили. На цій стіні висіли великі портрети президента Конфедерації Девіса й віце-президента Стівенса, уродженця Джорджії, прозваного «Малим Алеком». Над портретами красувався широченний стяг, а під ними на довгих столах були зібрані трофеї з міських садів: букети червоних, жовтих і білих троянд упереміж із папороттю, гордовиті стріли золотавих гладіолусів, різнобарв’я красоль, цупкі стебла мальв, червоногарячі й кремові голівки яких вивищувались понад усі інші квіти. А серед розмаїття цих квітів урочо, як на вівтарі, горіли свічки. Два обличчя, що з портретів дивились на залу, були такі відмінні одне від одного, аж не вірилося, як могли вони обоє опинитись водночас на почесному місці у такому людному зібранні: Девіс із запалими щоками й холодними очима аскета, з гордо стиснутими вузькими устами, і Стівенс, у глибоко посаджених очах якого горів огонь людини, що знала самі болещі й знегоди і спромоглася подолати їх лише завдяки природній витривалості та силі духу,— два обличчя, перед якими всі схилялися з любов’ю.

Повагом, як судна під усіма вітрилами, пропливли залою літні матрони з громадського комітету, що на них лежала відповідальність за проведення базару,— вони підігнали припізнілих молодичок та сміхотливих дівчат до їхніх лотків, а самі сховалися за дверима тильних кімнат, де готовано закуски й напої для гостей. Тітонька Туп подріботіла за ними.

На поміст вибралися музики — їхні чорні усміхнені обличчя вже лисніли від поту — і заходились настроювати скрипки, підкручувати їх і цигикати смичками, свідомі важливості своєї місії. Старий Леві, кучер місіс Меррівезер, що диригував оркестрами на всіх доброчинних базарах, балах і весіллях ще відтоді, як Мартасвілл тільки перейменували на Атланту, постукав смичком, вимагаючи уваги. Гостей поки що було мало, переважно самі дами-розпорядниці, тож усі погляди обернулись до нього. І ось скрипки, контрабаси, гармонії, банджо й тріскачки повільно затягли «Лорену» — занадто повільно, як для танцю, бо танці почнуться пізніше, коли розпродадуть весь крам з лотків. Скарлет відчула, як жваво забилось у неї серце при меланхолійній мелодії вальсу.

За роком рік мина, Лорено!

Ще вчора тут була трава,

А це вже сніг все покрива,

Лорено...

Раз-два-три, раз-два-три, нахил — три, поворот — два-три. Який чудовий вальс! Злегка витягти руки, вона заплющила очі й стала погойдуватись у згоді з плавним сумовитим ритмом. Ця мелодія і слова, що розповідали про трагічне кохання Лорени, були суголосні з власними тривогами Скарлет, і до горла їй підкотилася грудка.

Аж це нараз, немов покликані до життя музикою вальсу, почулися з освітленої місяцем і напоєної теплими пахощами вулиці стукіт кінських копит, скрип коліс, сміх, неголосні перегуки негрів, які вибирали місце припнути коней. На сходах запанувала весела метушня, дзвінкі дівочі голоси перепліталися з басовитими репліками юнаків, дівчата радісно вітали подруг, з якими розлучилися щойно кілька годин тому.

Нарешті зала ожила. Її заполонили зграйки дівчат, що линули сюди у своїх яскравих кринолінах, з-під яких проступали мережива панталончиків — куди не кинь оком, були округлі білі плечі, груденята, що ледь показувалися над мереживними шлярками, мереживні ж таки шалики, недбало перекинуті через руку, віяла, розшиті блискітками або розмальовані, віяла з лебединого чи павичевого пір’я, підвішені до зап’ястку на вузеньких оксамитових стрічечках; у чорнявих коси були гладенько зачесані на потилицю і стягнуті у важкий вузол під сіткою, від чого голова аж відхилялася назад, надаючи дівчатам гордовитої постави, а в інших розкішні русяві пасма вільно спадали на шию, і у вухах красувалися золоті дармовиси, що за кожним порухом стріпувались і танцювали в лад з кучериками. Мережива й шовки, лямівки й стрічки — усе це доставлене крізь блокаду, і тим самим дорожче й варте більшої похвальби, оскільки наочно засвідчувало: от як наші вміють обвести янкі круг пальця!

Квіти аж ніяк не всі пішли на відзначення поваги до провідників Конфедерації. Найніжніші й найзапахущіші оздоблювали дівчат. Чайні троянди були пришпилені у них над рожевими вушками, сплетені у вінчик гілочки жасмину й пуп’янки троянд притримували каскади кучерів з лівого чи правого боку, а там десь суцвіттячко ненав’язливо стриміло з-над атласної крайки. І всі ці квіти мали ще до схилку ночі опинитися — як найдорожчі сувеніри — в нагрудних кишенях вояків у сірих уніформах.

А уніформ цих було тут так багато, і так багато помічала Скарлет знайомих постатей серед офіцерів, що їх вона бачила на шпитальних ліжках, на вулиці, на плацу! І такі чудові були ці уніформи, з лискучими гудзиками, на обшлагах і комірах сліпучі подвійні золоті галуни, червоні, жовті й сині — відповідно до роду військ — лампаси на штанях чудово вирізнялися на тлі сірого сукна мундирів. Маяли кінці ясно-червоних і золотих пасків, піхви шабель виблискували й подзвякували об начищені черевики, ясним брязкотом озивалися остроги.

«Такі ж красені!» — з гордістю в душі думала Скарлет, дивлячись, як чоловіки вітають одні одних, зоддалік обмінюючись помахами рук, або ж схиляються шанобливо над долонями старших пань. Вони здавалися такими юними, попри всі свої закручені рудуваті вуса або чорні й каштанові бороди, і такими вродливими й відчайдушними, надто ті, які мали руки в лубках та білі пов’язки на головах, що так контрастували з їхніми засмаглими обличчями. Дехто навіть ступав на милицях, і треба було бачити, як гордо сяяли очі дівчат, що саможертовно поривалися приладнатись до