Читати книгу - "Називай мене Мері..."

— А в кому?

— Ти можеш нормально слухати й не збивати? — Олег кивнув, та Еліс наморщила носа. — Все одно збив... Ну, якийсь час так усе йшло рівно. У вересні чи жовтні, швидше за все, в кінці минулого вересня Маша раптом каже: татусеві перестало подобатися, що зі мною хтось живе. Думав, це тимчасово, на якийсь час. А я, бач, прижилася. Не виганяла вона, просто порадила піти в одну контору благодійну. Ніби її опікун, як вона його називала, якимось боком до неї причетний.

— «Ольвія»?

— Просила ж! Раз знаєш усе — я пішла!

— Вибач, — Кобзар чудово розумів, що дівчина нікуди не піде.

— Отак, — Еліс випила ще пива, її помалу попускало. — Я туди пішла. Не збрехала Машка, записали дані, грошей трошки дали, хлопчик такий симпатичний фотку зробив. Пообіцяли пропонувати резюме всюди, де потрібна робота. І справді, вже за десять днів був дзвінок. Запросили на зустріч. Ніби робота, житло, зручний графік. Щоб довго не думав, то вербували в бордель.

— Сьогодні мене це не дивує.

— Тим краще, — говорила вже зовсім спокійно, буденно. — Нікого я з себе не строїла. Тоді відмовилася, але Машці подробиць не розказала. Не вийшло — хай. Коли за пару днів подзвонили з іншого телефону, призначили іншу співбесіду, а пропозиція така сама, я здалася. Бо дійшло: «Ольвія» — посередницька контора. Благодійний фонд — понти для гостей столиці. Там збирають не кого попало, тільки нас, втікачів від війни, — зараз із Кобзарем говорила зовсім інша Еліс, ніж та, яку він уже встиг пізнати. — Зрозуміла все, не думай, не дурепа чи кончена якась. Нам, біженцям, уже втрачати нема чого. Все втратили, що могли, й ніхто тут не винен. Де ми числимося? В списках, базах даних різних сумнівних контор? Як до нас ставляться? Як до необхідного зла. Бачив бродячих собак? Чи в притулок заганяють, хто добрий. Чи підгодовують, хто милосердний. Чи відстрілюють, хто боїться. Краще б нас не бачити, нічого про нас не знати. Жеремо з помийниць, тікаємо від людей, хвости облізлі підібгавши — нормально. Тільки ж не вийде. З нами щось же робити треба. Не собаки, живі люди, громадяни, маємо права! — завелася й уже перекрикувала музику, побачила боковим зором, що привертає увагу бармена, стишила голос. — Усе це лірика. Ми є. Але нас нема. Ніхто не заступиться в разі чого. Мені, до речі, паспорт «Ольвія» відновила, дуже швидко. Півроку тинялася тут без документів, з якимись довідками тимчасовими, навіть у лікарні посилають. А в них раз — і готово. Заряджено все, кінці всюди є, хтось добре прикриває. Бач, спершу війна не лишала вибору, тепер ось мир.

— Ще пива? — спитав, аби заповнити чимось незручну паузу.

— Не допила, — Еліс кивнула на кухоль, повний на третину. — Ну його все к такій мамі. Досвід такий-сякий мала. Чого ламатися, іншого не буде. Пішла надавати сексуальні послуги. Справді, на квартиру пристроїли. Ще й сама жила. Як у них це виходило, скільки вільних хат по Києву тримають — не знаю. Машці збрехала, що в кол-центрі на телефоні сиджу, «Ольвія» гуртожиток намутила. Якось воно було. Доки не загребли в оздоровчому центрі одному, під Києвом, з бандитами. Пасли їх, нас прийняли заодно. Заміс серйозний був, могли пришити спільництво. Довелося сказати тому Свистуну, хто за нами стоїть.

Музика для Кобзаря раптом перестала існувати.

Як і весь бар.

— Кому?

— Менту, який там, на місці був. Прізвище таке, Свистун.

Світ довкола гойднувся, мовби його підштовхнув невеличкий землетрус.

— На «Ольвію» перевела чи на когось конкретного?

— Я ж нікого там не знаю. В смислі, прізвища там, все таке. Не впевнена навіть, що ті, хто з нами всіма спілкується в цих справах, називають свої справжні імена.

— І... що Свистун?

— Нічого. Розберемося, каже. У мене тоді щось ввімкнулося в голові. Вирішила — дарма ляпнула, тепер точно влипла. Не знаю, як вирвалося, на що розраховувала. Попросила, аби дозволив подзвонити. Свистун покомизився трохи, для порядку. Потім завів у окремий кабінет, зачинився зсередини...

— Далі не треба. Проїхали, все зрозуміло.

— Ясно тобі? — Еліс звузила очі. — Я в такий спосіб платила кілька разів на день, аби втекти подалі. Не блядь я, ти хоч розумієш це? Але інакше ми тут не протягнемо. Хіба не стріляють, а так — усе те саме. Я смоктала Свистуну його свисток за можливість подзвонити Машці! Він дозволив, навіть вийшов на п’ять хвилин, джентльмен!

— Для чого смикнула Марію?

— Згадала про її опікуна. Мабуть, серйозний перець, витягне. Сказала їй: так і так, подруго, «Ольвія» твоя — бач, контора. Підкинула ідею, є проблема, виручай.

— А вона?

— Дуже спокійно вислухала. Пообіцяла розрулити. Справді, вже за годину мене випустили. Інших дівчат потім, вже не знаю, як. Гроші Свистун не забрав, на таксі вистачило.

— То Мері сіпнула свого опікуна?

— Ніби так. Але потім все закрутилося.

— Що саме? Я не можу кліщами витягати.

— А я не на допиті! — просичала Еліс, ковток пива трохи заспокоїв. — Сиджу тут із тобою, бо сама хочу в цьому розібратися. Коротше кажучи, незабаром Машка набрала мене. З тієї хати забирається з речами. Шукати її не треба, сама знайде, як треба буде. Не просила, веліла, отак. Де, питаю, осядеш? Вона: не знаю. Може, в Люди.

Ще одна дівчина в цій дивній заплутаній історії.

— Хто така?

— Люда та й усе. Вони лежали разом у пологовому, народили в один день. Спілкувалися при мені кілька разів.

— Де живе?

— Спитай у Гугля, — вона скривила кутик рота, підвелася. — Більше нічого не знаю. І ніколи мені вже з тобою тут.

— Чекай, — Кобзар теж підвівся. — За кордон тебе змусили їхати?

— Сама схотіла. За щастя, подалі звідси. Гірше не буде точно. Ти вчора дівкам такий кайф перебив...

Взяла конверт, натягнула свою кумедну шапочку, пішла, не прощаючись.

5

Картатий піджак із стильними латками на ліктях.

Під ним білий гольф. Гірчичного кольору штани, туфлі з округлими носами, низькі масивні підбори. Мабуть, ще й з підківками, бо при ході сильно цокали. Волосся цього разу не вузликом, забране ззаду в невеликий хвостик. Окуляри в іншій оправі, консервативнішій.

—