Читати книгу - "Ілюзія Бога"

Далі Гаузер додає ще більше деталей до історії про вагон, від чого ситуація стає заплутанішою, а моральна дилема — ще боліснішою. Дослідник порівнює дві дилеми, перед якими опинилися два гіпотетичні індивіди на ім’я Нед і Оскар. Нед стоїть поруч із колією. На відміну від Деніса, котрий може переведенням стрілки спрямувати вагон на запасну колію, під рукою Неда стрілочний перевід, який виводить вагон на бокову петлю, яка знову з’єднується з головною колією за кілька метрів до групи з п’яти осіб. Просте переведення стрілки нічого не змінить, бо вагон однаково вріжеться у п’ятьох, коли повернеться з бокового відгалуження на головну колію. Проте сталося так, що на цьому відгалуженні сидить надзвичайно товстий чоловік, огрядність якого достатня, щоб зупинити вагон. Чи слід Неду перевести стрілку й спрямувати вагон на відгалуження? Більшості людей інтуїція підказує не схвалювати такого вчинку. У чому ж відмінність між дилемами Неда й Деніса? Чому, на думку більшості, Денісові слід рятувати п’ятьох коштом одного, а Недові — зась? Мабуть, люди на інтуїтивному рівні застосовують кантівський імператив. Деніс просто не дозволяє вагонові накотитися на п’ятьох, а той нещасний, якого випадок заніс на запасну колію, — це просто «побічні втрати», якщо скористатися цинічною фразою Дональда Рамсфелда. Деніс не використовував його для порятунку інших, тоді як Нед має цілеспрямовано використати товстуна, щоб зупинити вагон. І більшість людей (мабуть, бездумно) слідом за Кантом (який продумав усе це до дрібниць) погодяться, що ця відмінність — вирішальна.

Ця відмінність повторюється в дилемі Оскара. Він перебуває в такій самій ситуації, як Нед, але на його бічній петлі лежить великий залізний предмет, здатний зупинити вагон. У такому разі в Оскара не повинно виникнути жодних вагань щодо переведення стрілки, щоб спрямувати вагон на це відгалуження. Але проблема в тому, що між стрілочним переводом і залізним предметом по колії іде пішохід, який неминуче загине, якщо Оскар переведе стрілку, — так само, як товстун у випадку дилеми Неда. Відмінність між ними в тому, що Оскару не доводиться використовувати пішохода для зупинки вагона — він, як і в дилемі Деніса, лише «побічна втрата». Як Гаузер і більшість учасників його дослідження, я відчуваю, що Оскар має моральне право перевести стрілку, а Нед — ні. Проте мені знову важко обґрунтувати це відчуття. Гаузер на тому й наголошує, що такі інтуїтивні моральні рішення часто не продумуються нами, але еволюційна спадщина підказує нам, що діяти потрібно саме так.

Зазіхнувши на хліб антропологів, Гаузер із колегами адаптував свої моральні експерименти для народу куна — групи центральноамериканських племен, які мало контактували із західними народами й не мали організованої релігії. Уявний експеримент із відчепленим вагоном вони переробили, відповідно до локальних обставин, на історію з крокодилами, які наближаються до човна. Як з’ясувалося, представники народу куна з незначними відмінностями, викликаними модифікацією експерименту, дотримуються тих самих моральних суджень, що й ми.

Для нас особливий інтерес становить проведене Гаузером порівняння інтуїтивних моральних установок у релігійних людей та атеїстів. Якби наша мораль походила з релігії, тоді б між цими групами людей спостерігалася відмінність. Але нічого такого виявлено не було. Об’єднавши зусилля з філософом-моралістом Пітером Сінґером87, Гаузер обрав три гіпотетичні моральні дилеми й систематично порівняв відповіді атеїстів із відповідями вірян. Кожна дилема супроводжувалася питанням, чи гіпотетичне рішення героя історії можна вважати морально «обов’язковим», «допустимим» або «неприйнятним». Учасникам пропонувалися такі три дилеми:

1. Дилема Деніса. 99 % учасників вважали допустимим спрямувати вагон на запасну колію, убивши одну людину заради порятунку п’ятьох.

2. У ставку тоне дитина, і немає нікого поруч, щоб її врятувати. Ви можете її врятувати, але при цьому зіпсуєте собі штани. 97 % погодилися, що ви повинні врятувати дитину (неймовірно, але 3 % віддали перевагу штанам).

3. Дилема з пересадкою органів, яку було описано вище. 97 % визнали морально неприйнятним убивати здорову людину з приймальні заради органів, щоб урятувати п’ятьох пацієнтів.

Головний висновок Гаузера й Сінґера полягав у тому, що між атеїстами та набожними людьми немає статистично значущої відмінності в моральній оцінці описаних ситуацій. Цей результат добре узгоджується з тезою, яку я відстоюю разом із багатьма іншими, що нам не потрібен Бог, ані щоб бути доб­рими, ані щоб бути поганими.

Для чого бути добрим, якщо Бога немає?

Коли вам ставлять питання в такому формулюванні, це цілеспрямований підступ. Почувши його з уст набожної особи в такому вигляді (а так стається часто), мені важко стримати себе від спокуси відповісти такою тирадою: «Хочете сказати, що ви намагаєтеся бути добрим з однієї-єдиної причини — заслужити схвалення і нагороду від Бога та уникнути його гніву й покарання? Тоді це не моральність, а просто підлабузництво, лизоблюдство, постійне озирання на величезну камеру спостереження, що зорить із неба, або крихітного “жучка” в голові, який стежить за кожним вашим кроком і навіть за кожною вашою мимовільною думкою». Ейнштейн колись сказав: «Якщо люди добре поводяться тільки зі страху перед покаранням та в надії на винагороду, то ми справді жалюгідні». Майкл Шермер у «Науці добра і зла» називає цей аргумент «переривачем дискусії». Якщо ви вважаєте, що за відсутності Бога ви б «грабували, ґвалтували й убивали», то ви — аморальна людина, а «нам слід триматися від вас якнайдалі». З іншого боку, якщо ви вважаєте, що залишитеся доброю людиною навіть коли за вами не стежитиме небесна камера спостереження, то підривається ваша ж теза, що доброта без Бога неможлива. Підозрюю, дуже багато набожних людей вважають, що бути добрими їх спонукає релігія, особливо, якщо вони належать до одного з віросповідань, яке систематично експлуатує почуття особистої провини.

Треба бути дуже низької думки про себе, щоб вважати, що в разі повсюдного зникнення віри в Бога всі в світі стануть бездушними, егоїстичними гедоністами, а любові, милосердю, щедрості та всьому, що заслуговує вважатися добром, не залишиться місця на землі. Багато хто вважає, що такої думки дотримувався Федір Достоєвський, на що натякають слова, вкладені ним в уста Івана Карамазова:

[Іван] урочисто заявив,.. що такого закону природи: щоб людина любила людство — не існує взагалі, і якщо є і була досі любов на землі, то не від природного закону, а винятково через те, що люди вірили в своє безсмертя. До цього [він] побіжно додав, що в цьому й полягає весь природний закон, тож знищіть у людства віру у власне безсмертя — і в нього негайно вичерпається не тільки любов, а й будь-яка жива сила, щоб продовжувати життя на землі. Мало того: тоді ніщо вже не буде аморальним, все буде дозволено, навіть антропофагія. Але й цього йому було замало, тож він завершив твердженням, що для будь-якої окремої особи, як наприклад, нас із вами, яка не вірить ні в Бога, ні в безсмертя своє, моральний закон природи повинен негайно змінитися на повну протилежність попереднього, релігійного, закону та що егоїзм аж до злодійства слід не тільки дозволити людині, а навіть визнати обов’язковим, найрозумнішим і мало не найшляхетнішим шляхом у її становищі88.

Можливо, з мого боку трохи наївно, але,