Читати книгу - "Дим і попіл, Абір Мукерджі"

Маꥳр сидів на канапі у вітальні, яку, здається, оздобила сама флора бенгальських джунглів, із важкими меблями і паркетом із темного лакованого тику. Поруч із ним сиділа жінка у твідовій спідниці і практичних черевиках. Середнього віку, з прямим волоссям, що вже почало сивіти, і бронзовою шкірою, яка свідчила про те, що англійка занадто довго перебувала на сонці; вона, схоже, була чимось засмучена і час від часу промокала очі хусточкою. Поруч із ними сидів чоловік із розвідки, один із тих громил, які краще працюють кулаками, ніж мозком, і ще питання, навіщо він тут: щоб захистити Маꥳра чи не дозволити йому чкурнути до виходу й сісти на перший пароплав до Британії. Судячи з виразу блідого обличчя полковника й темних кіл під пахвами на його сорочці, я би припустив останнє.

Навпроти сидів Доусон, який порівняно з ними являв собою взірець витримки, у всякому разі до нашої появи, бо обличчя його негайно скривилося так, ніби він страждає на жорстокий розлад травлення. Як правило, саме такою гримасою він мене і зустрічає, але сьогодні це стало несподіванкою, адже я вважав, що ми тут за його бажанням.

Він явно вагався, чи заговорити до нас, чи спочатку закінчити розмову з Маꥳром. Урешті-решт він вирішив, що підтримати впевненість Маꥳра, від якої мало що лишилося, є справою більш терміновою.

— З вас не зводитимуть очей,— сказав Доусон.— Серед натовпу будуть наші люди. Хтось із них за мить опиниться біля вас. Ризик зовсім незначний.— Про газ він нічого не сказав, та й навіщо? Маꥳр нічого не знав про його зникнення, і не було потреби хвилювати його ще більше.

Говорив Доусон таким тоном, який не передбачав заперечень. Авжеж, Маꥳр, хоч і був лікарем, лишався військовим, тож заперечувати не звик. Хай би що він думав про цей план, він був солдатом і мусив підкорятися наказам.

Він глитнув і взяв дружину за руку.

— Вибачте мене, я на хвилинку,— промовив Доусон.

Лишивши Маꥳрів із охоронцем, він вивів нас із Не Здавайся до коридору.

— Ви тут більше не потрібні, Віндгеме,— заявив він, спрямовуючи нас до дверей.

Я зупинився й обернувся до нього.

— Невже ви його впіймали? — поцікавився я.— З виразу обличчя Маꥳра я б цього не сказав.

Доусон сунув руку в кишеню, витяг аркуш паперу й розгорнув його.

— Ні, ми його ще не схопили, але після того, як ви повідомили його ім’я і полк, ми запросили його старших офіцерів і намалювали портрет. Його роздали всім нашим людям і охоронцям на вході.

Я поглянув на малюнок, гмикнув і передав його Не Здавайся. Якщо чесно, портрет вийшов доволі схожим, але Доусону я не збирався у цьому зізнаватись.

— Що скажете, сержанте? — запитав я.

Не Здавайся демонстративно оглянув малюнок.

— Це може бути хто завгодно,— зробив він висновок.— Та хоч би будь-який гуркх.

— Саме так.— Я забрав у нього аркуш і вручив Доусону.— Хай вам щастить, якщо хочете знайти його з цим. Дозвольте здогадатись: ви попросили намалювати його англійця, такого, що не може відрізнити непальця від китайця. З усією повагою до вас, майоре, це поселення завбільшки з невеличке містечко. Якщо Ґурунг вирішить сюди заявитись, щоб його зупинити, вам знадобиться набагато більше, ніж купка офіцерів військової розвідки, озброєних грубим портретом. Вам потрібні люди, які бачили його не дуже давно, ще й зблизька, і, якщо я не помиляюсь, ми з сержантом Банерджі — ваші єдині свідки.

Обличчя Доусона скривилося, як від болю; втім, цей вираз мало відрізнявся від того, з яким він спостерігав за мною, коли я блював у нього в кабінеті кілька ночей тому.

— Навіть не намагайтеся жартувати, Віндгеме,— буркнув він.— Вам не личить. Можливо, ви й упізнаєте Ґурунга, але вас він бачив. Якщо побачить вас або вашого сержанта до того, як ви помітите його, він утече, і ми його загубимо. Це наш останній шанс зупинити його, доки... хтозна, що може статися. Не хочу, щоб ви все зіпсували.

Тут до мене дійшло.

— Усі ті гарні слова, які ви щойно казали Маꥳру та його дружині про те, що справжньої небезпеки немає... дурниці, еге ж? Вам відомо, що єдиний спосіб зупинити Ґурунга — це спіймати його на гарячому, під час нападу на Маꥳра. Вам байдуже, виживе полковник чи загине, головне — захопити Ґурунга.

Обличчя Доусона спохмурніло.

— МакҐір — офіцер на службі. Він знає, до чого це веде. І так, я залюбки пожертвую ним, якщо це не дозволить Ґурунгу застосувати вкрадений гірчичний газ.

— А що, як він застосує газ тут? — не відступав я.— У Барракпурі?

— Якщо ми не спроможні це попередити, то нехай він ліпше випускає його тут, ніж серед натовпу в центрі Калькутти. Це військове поселення. Більшість людей на ярмарку — солдати та члени їхніх родин, ми маємо протигази, і, що важливіше, територія ярмарку відкрита. Велика ймовірність, що більшість народу втече, не зазнавши серйозних ушкоджень. Але боюся, що Ґурунгу вистачить розуму, щоб також це збагнути. Кількість жертв у разі, якщо він випустить газ серед п’яти сотень людей на відкритому майданчику, навіть порівнятися не може з тим, що станеться на вулицях, заповнених у п’ятдесят разів більшою юрбою.

Безсердечні міркування, навіть за стандартами Доусона.

— І ви готові пожертвувати усіма цими людьми? — запитав я.

— Заради більшого блага? — відповів він питанням на питання.— Ви б учинили по-іншому?

До розмови підключився Не Здавайся.

— Якщо дозволите, майоре Доусоне. Я так розумію, що ви будете керувати операцією з якогось місця?

Доусон зміряв його важким поглядом.

— Яке це має значення?

— Я... я припускаю,— затинаючись, продовжив Не Здавайся,— що це така місцина, звідки добре видно ярмарок?

— Верхній поверх адміністративної будівлі, вікна, що виходять на спортивне поле.

— Можна, ми з капітаном приєднаємось до вас?

Майор замислився. Підозрюю, він не звик, щоб індійці висловлювали незалежні думки, принаймні ті з них, що на нашому боці.

— Дайте нам пару біноклів і дозвольте сісти на дах,— підхопив я.— Видно нас не буде, а шанс побачити його, доки він не підібрався до Маꥳра,