Читати книгу - "Дим і попіл, Абір Мукерджі"

Механічний ярмарковий орган заграв веселеньку мелодію, яка долинула до нашого сідала на даху адміністративної будівлі військового містечка, і її штучна веселість була такою ж недоречною, як і сам ярмарок, який мав би набагато органічніший вигляд на набережній Брайтона, ніж посеред Бенгалії.

Пам’ять підкинула спогади про кілька вкрадених днів, які ми з Сарою провели у відпустці в Істборні. То був липень шістнадцятого, а може, серпень. Ті кілька днів були реальнішими, насиченішими за всі, що були раніше чи пізніше. Ці дні закарбувалися в моїй пам’яті, лишилися намальованими з такою силою, що й досі відчувалися яскравими.

Ми одружилися за рік до того, а за два тижні я поїхав на війну. Ті дні в Істборні були дуже близькими до щастя молодого подружжя, яке ми переживали разом, до тієї радості, яку до війни більшість чоловіків та дружин сприймали за належну. Ми з надією чекали на той день, коли скінчиться війна і ми будемо просто чоловіком і дружиною, але цього не судилося, і лють, яка охопила мене, коли я її втратив, ніколи не затихала. Ці спогади мали гірко-солодкий смак, і я відігнав їх і почав дивитись у польовий бінокль на ярмаркові атракціони, розставлені на спортивному полі внизу.

Хоча я говорив наполовину жартома, Доусон сприйняв мої слова в серйоз і замість того, щоб посадовити нас із Не Здавайся у своєму командному пункті на третьому поверсі, дозволив розташуватись на даху адміністративної будівлі, видавши нам один бінокль на двох. Цей дріб’язковий момент можна було вважати своєрідною заявою — на такій великій базі навряд чи важко було знайти ще один бінокль — так він показував, хто тут головний. Та я не заперечував. Після переслідування снайпера Ґурунга минулої ночі справа набула особливого значення як для мене, так і для Не Здавайся, і маленькою перемогою було вже те, що ми сиділи на цьому даху та брали активну участь у справі.

Ранок набирав сили, і натовп почав збільшуватись. Військові — британці, індійці та навіть кілька непальців — разом із дружинами і дітьми прогулювалися між ятками й атракціонами. Я навів фокус на Маꥳра. Вони з дружиною зупинилися помилуватись на мавпочку, вдягнену в червону жилетку, яка танцювала під мелодію, що награвав на дудочці її власник, виснажений індус зі шкірою кольору червоного дерева та смужечкою вус, у такій же жилетці, що й тваринка. Шия мавпочки була обв’язана мотузкою, яка виблискувала на сонці й інший кінець якої тримав худий чоловік. Вигляд у Маꥳра був знервований, очі вдивлялися в обличчя людей навколо.

— Щось є? — запитав Не Здавайся поруч зі мною.

— Поки що ні.

Я перевів бінокль з Маꥳра на юрбу навколо нього, видивляючись не лише Ґурунга, а й оперативників «Відділу Н». Доусон запевнив нас, що там їх четверо, і за ті двадцять хвилин, що ми провели на нашому пункті спостереження, я помітив щонайменше двох. Один, індус, стояв футів за десять від директора шпиталю, і хоча він, здавалося, спостерігав за тією ж мавпочкою, погляд його час від часу повертався до Маꥳра.

Інший, англієць, стояв подалі, начебто купував щербет у продавця цукрової тростини. Торговець у жилеті і дхоті пропускав стебла цукрової тростини крізь валики, схожі на ті, що кріпляться до пральних машин для віджимання білизни; він обертав більший валик і збирав сік у посудину біля ніг. Людину Доусона видавала зосередженість на нашому лікареві, а не на торговці щербетом.

Щодо третього я не був упевнений, але в око мені впав ще один місцевий, кремезний сикх, що тинявся стежкою від поля до берега річки. Хоча на Маꥳра він не дивився, мої підозри викликали його зріст та незацікавленість у розвагах.

Я передав бінокль Не Здавайся.

— Подивись,— сказав я,— чи не побачиш когось, хто міг би бути Ґурунгом.