Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"

Ми посідали до столу: отець-економ, по праву руку від нього — я, по ліву — Зорбас.

— Ви вже нам даруйте,— мовив отець-економ,— зараз піст, ні олії, ні вина, хоч ви й з дороги. Пригощайтеся!

Перехрестившись, ми мовчки потяглися до оливок, зеленого пір’я цибулі, ікри й пісних бобів. Всі жували повільно, без охоти.

— Таке воно, земне життя,— озвався отець-економ.— Піст. Але почекаймо, скоро Великдень, тоді буде й баранина, настане царство небесне.

Я закашлявся. Зорбас наступив мені на ногу, мовляв: «Замовкни!»

— Бачив я отця Захаріаса...— почав Зорбас, аби перевести розмову на інше.

Отець-економ аж підскочив:

— Може, той нечестивець тобі щось казав? У ньому сидить сім дияволів, не слухайте його! Нечиста в нього душа, тож йому все здається нечистим.

Сумно вдарив дзвін до всеношної. Отець-економ перехрестився й устав.

— Я маю йти,— сказав він.— Почалися страсті Христові, ми вирушаємо на Голгофу разом з ним. Ви тим часом можете відпочивати, ви ж з дороги. А завтра вранці, на утрені...

— Падлюки! — прошипів Зорбас крізь зуби, як тільки отець-економ пішов.— Падлюки, брехуни, людиномули, мулолюди!

— Що з тобою, Зорбасе? Може, тобі справді щось сказав Захаріас?

— Облиш, хазяїне, облиш, будь він неладний! Ну, нехай тільки не підпишуть, танцюватимуть вони в мене, як чорт на сковороді!

Ми пішли до келії, де нам постелили. На покуті висіла ікона: богоматір, яка припала щокою до щоки свого сина; її великі очі були повні сліз.

Зорбас кивнув на неї:

— Знаєш, хазяїне, чому вона плаче?

— Ні, не знаю.

— Тому, що бачить: якби я був іконописцем, то намалював би її без очей, без вух, без носа, бо мені її шкода.

Ми повкладалися на тверді постелі. Балки пахли кипарисом, у відчинене віконце вривався настояний пахощами квітів весняний вітерець. Час від часу з двору долітали одна за одною, наче хвилі, сумні співи, десь під вікном защебетав соловей, за ним озвався, трохи далі, другий, потім третій — ніч переповнилась коханням.

Я не міг заснути; солов’їне щебетання зливалося з голосінням по Христу, і я теж силкувався зійти під квітучими помаранчами на Голгофу, ступаючи, здавалося, по кривавих слідах. У синяві весняної ночі я бачив холодний рясний піт, що вкривав тіло Христа, бачив, як він простирає руки, ніби благає, ніби жебрає...

Галілеяни йшли за ним з вербовим гіллям у руках і кричали: «Осанна! Осанна!» — і кидали на землю свій одяг, щоб Христосу було м’якше ступати. А він дивився на цих людей, яких так любив, і жоден з них нічого не підозрював: лише він один знав, що йде вмирати. Мовчки плачучи під зорями, він утішав своє людське серце, що тремтіло зі страху. «Як пшеничне зерно, мусиш ти, моє серце, впасти в землю і вмерти. Не тремти. Бо як же інакше ти станеш колосом, як нагодуєш людей, котрі вмирають від голоду?»

Але людське серце в ньому тремтіло й тремтіло, не бажаючи вмирати...

Ліс навколо монастиря ущерть наповнився солов’їним щебетанням. Крізь вологе листя бриніла пісня кохання й пристрасті, а разом з нею трепетала, плакала, кипіла й переливалася через край душа людини.

І ось непомітно із співами про страсті Христові, зі щебетом солов’їв я полинув у сон, як, певно, душа лине в рай.

Не проспавши й години, я злякано підхопився і загукав:

— Зорбасе! Чуєш? Постріл!

Та виявилось, що Зорбас уже сидить на ліжку й курить.

У коридорі залунали голоси, важко зачовгали пантофлі, відчинялися двері, десь хтось застогнав, як поранений.

Я скочив з постелі й розчахнув двері. Переді мною виріс якийсь висохлий старий у гостроверхій білій скуфії та білій сорочці до колін.

— Хто ти?

— Хто ти?

— Митрополит...— відповів той тремтячим голосом.

Я мало не розсміявся, уявивши собі золоте облачення, митру, патерицю, різнокольорові фальшиві самоцвіти. Уперше я бачив митрополита в нічній білизні.

— Що то за постріл?

— Не знаю... не знаю...— пробурмотів митрополит і штовхнув мене назад у келію.

Зорбас засміявся з ліжка:

— Дрож тебе б’є, старче? Заходь, бідолахо. Ми не ченці, не бійся.

— Зорбасе,— тихо сказав я,— не говори так, це митрополит.

— Пхе, в нічній білизні ніхто не митрополит. Заходь, кажу тобі!

Він підвівся, взяв старого під руку, завів у келію й зачинив двері. Потім, діставши з торбини пляшку ракі, налив й подав йому:

— Випий, діду. Швидше отямишся.

Старий випив ракі, трохи пожвавішав і сів на моє ліжко, відкинувшись до стіни.

— Ваша святість, що то був за постріл? — запитав я.

— Не знаю, синку... Я працював до півночі і тільки-но ліг спати, як чую, з келії отця Дометіоса...

— Ага-а! — скрикнув Зорбас.— Ну, Захаріас, ти мав рацію!

Митрополит похилив голову й прошепотів:

— Певно, то якийсь злодій.

Шум у коридорі влігся, монастир знову поринув у тишу. Митрополит благально поглянув на мене добрими зляканими очима:

— Дрімаєш, синку?

Я зрозумів, що він не хоче йти в свою келію й залишатися знову на самоті — йому було страшно.

— Ні, не дрімаю,— відповів я.— Посидьте з нами.

Зав’язалася розмова. Зорбас, спершись на подушку, сопів, як міх, і смалив сигарету.

— Ти, хвалити бога, схожий на освічену людину,— звернувся до мене старенький.— Мені тут нема з ким порозмовляти. Я маю три теорії, які скрашують моє життя. Хотілося б тобі їх викласти.

І, не чекаючи моєї згоди, почав:

— Перша теорія така: форма квітів впливає на їхній колір, колір впливає на їхні властивості, внаслідок цього кожна квітка по-своєму діє на тіло, а отже, й на душу. Тому треба бути особливо обережним, коли йдеш квітучим полем.

Він замовк, ніби чекав моєї думки. А я уявив, як старенький походжає квітучим полем, з потаємним трепетом дивлячись униз, на квіти — на їхню форму, колір, і тремтить: усе поле навесні Заполонили духи...

— А ось друга теорія: всяка ідея, що має дійсний вплив, має й дійсну субстанцію. Вона існує, вона не витає в повітрі, як безтілесний привид, а має справжнє тіло — очі, рот, ноги, живіт... Вона або чоловік, або жінка, вона переслідує або чоловіків, або