Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Боже милостивий! — вигукнув Ебенезер. — І що то має бути за створіння, яке, затаївши злобу на безпомічне немовля, не завдовольнилося тим, щоби просто його вбити, а прирекло на таку довгу та повільну смерть?

— Це залишається загадкою і по сей день. Хай там як, а капітан Салмон, сповивши мене ковдрою, поклав у себе в каюті (де десять днів і ночей я перебував на межі життя і смерті) і годував мене свіжим козячим молоком. Зрештою, моя пропасниця потроху відступила, і я одужав; я припав до вподоби капітану Салмону, і перш ніж корабель повернувся до Брістоля, він остаточно вирішив, що я буду йому за сина. Крім цього, мій капітан Гілл не знав більше нічого, і хоча те, що мені вдалося взнати, було набагато більше, ніж те, що мені було відомо досі, усе це, замість хоч трохи вгамувати мою цікавість, тільки її розпалило. Тієї ж миті там, на місці, я запропонував капітану взяти мене до екіпажу «Надії», яка мала вирушити в плавання до берегів Меріленду, де я мав намір перевернути догори дриґом усі болота в пошуках ключа до розгадки.

— То був відчайдушний крок, еге ж? — усміхнувся Ебенезер. — Тим паче що тобі нічого не було відомо про те, звідки це каное прибило вітром або ж де корабель на нього натрапив.

— Так, і справді відчайдушний, — погодився Берлінґейм, — хоча відчайдушні кроки інколи можуть принести успіх. У будь-якому разі я мав обирати: або це, або відмовитися від моїх пошуків. У мене попереду було ще два тижні, перш ніж «Надія» мала підняти вітрила, і я, як справжній вчений, поклав собі ретельно переглянути всі записи в митниці. Моєю метою були пошуки кого-небудь, хто в Меріленді мав би прізвище Берлінґейм, адже, опинившись у Провінції, я мав намір, хитрістю чи відвертістю, знайти шлях до кожного з них і витягнути з них те, що я шукав.

— І що ж, — сказав Ебенезер, — ти знайшов кого-небудь?

Берлінґейм похитав головою.

— Наскільки мені відомо, у Провінції зараз не мешкає і ніколи, від дня її заснування, не мешкало жодного чоловіка чи жінки під цим іменем. Наступним моїм рішенням було у схожий спосіб пошукати в записах інших провінцій, що лежать на північ і на південь від Меріленду. Справа ускладнювалася тим, що в дарчих актах і хартіях за усі ці роки відбулося багато змін, та й, крім того, давався взнаки страх громадянської війни, який призводить до дивовижної руйнації віри чиновника митниці у свого краянина. Я розпочав з Віргінії, переглядаючи записи від поточного року і далі рік за роком назад, але перш ніж мені вдалося досягти часів Кромвеля, мої два тижні спливли, і я відплив до Меріленду. — Берлінґейм усміхнувся та витрусив попіл зі своєї люльки. — Якби несприятливий вітер протримався ще тижнів зо два, я знайшов би дещо, що підігріло б мої надії надзвичайно. А так, щоб знайти це, я мусив зачекати ще два роки.

— І що ж це було? Якісь відомості про твого батька?

— Ні, Ебене, про цього джентльмена мені відомо сьогодні не більше, ніж тоді, як нічого більше я не взнав ані про матір, ані про себе.

— А-а-а, ліпше б ти мені цього не казав, — вирік Ебенезер, клацнувши язиком, — бо це псує всю історію. Яку втіху можна віднайти у пошуках або в розповіді про ці пошуки, коли ти знаєш наперед, що кінець-кінцем усі зусилля виявляться марними?

— Ти хочеш, щоб я утримався від решти? — усміхнувся Берлінґейм. — Ті відомості були лише про мого діда, або я так гадаю, що про нього — мені вдалося принаймні дещо взнати про того легеня.

— А, тоді ти мене лише дражниш!

Берлінґейм кивнув і звівся.

— Мені, як і раніш, нічого не відомо про мого вітця, але це не значить, що я ні на крок не наблизився до цього знання. Одначе ця історія має трохи зачекати.

— Що? Ти ж не образився на мене, Генрі?

— Ні, ні, — відповів Берлінґейм. — Але я чую, як наш візник надворі запрягає коней. Випростай трохи ноги, друже, та розслабся, перш ніж ми вирушимо далі.

— Але ж ти продовжиш свою розповідь? — заблагав Ебенезер.

Берлінґейм стиснув плечима.

— Ліпше б ти трохи поспав, якщо зможеш. Якщо ж ні, то буде краще, якщо розповідь зачекає разом із нами до світанку.

Цієї миті раптом увійшов візник і, проклинаючи дощ на всі заставки, наказав подорожнім лаштуватись у дорогу. Послухавшись, вони вийшли надвір, де різкий березневий вітер збивав краплини легенького дощу, перетворюючи їх на водяний пил.

Берлінґеймова оповідка триває далі, аж поки оповідач не засинає

Умостившись у диліжансі, щоб здійснити другу частину подорожі, Ебенезер і Берлінґейм спробували заснути, але дорога задля цього видалася надто вибоїстою. Попри втому, вони, з пів години підстрибуючи та поколихуючись, переконались у тому, що та спроба була марною, і зрештою відмовилися від цього наміру.

— А хай йому грець, — зітхнув Ебенезер, — як каже мій батечко, у могилі вже відпочинемо.

— Певною мірою так воно і є, — погодився Берлінґейм, — хоча що довше той відпочинок відкладати, то швидше ти туди потрапиш.

За порадою Берлінґейма вони напхали тютюном і розпалили свої люльки. Потім поет виголосив:

— А навіть якби в моєму сечнику замість брістольського хересу зараз плескалася чиста водиця з Лети, то й тоді я нізащо не зміг би забути тої історії, що ти мені розповів, і марною була б надія на те, що я міг би заснути, не вислухавши її до самого кінця.

— Отже, ти ще від неї не знудився?

— Знудився? Окрім тієї твоєї історії про подорож з циганами, що ти розповів мені багато років тому ще в Кембриджі, я в житті ніколи не чував про подібні чудеса! І я дуже добре знаю, що ти не схильний до лукавства, бо інакше мені було б важко повірити в подібну дивовижу.

— Тоді, я так міркую, мені слід було б зупинитись, — сказав Берлінґейм, — адже нікому достеменно не відомо, що лежить у іншого на серці, і те, що я досі розповів, здаватиметься лише, так би мовити, ладнуванням струн.

— Тож не