Читати книгу - "Симпатик"

представника студії. Навіть якщо я прикутий до ліжка, старі інстинкти нікуди не зникають. Брехня була навичкою, що її важко забути, — як те, як скручувати собі цигарки або ж розлого гарчати звук «р». Представника це теж стосувалося, я впізнав у ньому рідну підступну душу. У перемовинах, як і в допитах, брехня не лише була прийнятна — на неї чекали. Є чимало різних ситуацій, у яких люди брешуть, щоб дійти до прийнятної правди, і наша бесіда тривала, аж поки ми не дійшли згоди щодо обопільно прийнятної суми — десяти тисяч доларів — це половина того, про що я просив, однак вдвічі більше за першу пропозицію. Коли представник студії виписав новий чек, я підписав документи і ми обмінялися люб’язностями на прощання — так само нічого не варта дія, як обмінятися картками невідомих бейсболістів. Уже біля дверей Вайолет затрималася, поклавши руку на ручку дверей, озирнулася на мене через плече (чи може існувати романтичніша поза, навіть для такої жінки, як вона?) і мовила:

— Знаєш, ми не змогли б зняти цей фільм без тебе.

Повірити їй означало повірити фатальній жінці, вибраному посадовцеві, зеленому космічному чоловічкові, гуманності поліції, святенникам, таким як мій батько, у якого не лише в шкарпетках були дірки, а й десь у душі. Але я хотів вірити, і хіба ж може якось зашкодити віра в невеличку брехню? Ніяк. Мене лишили з бітом паскудної дискотеки в голові та зеленим чеком, який доводив, що я більше вартий живий, аніж мертвий. Він коштував мені, якщо вони не збрехали, всього лиш ґулі на голові та частини пам’яті, якої в мене і так було забагато. І навіть так, чому мені здавалося, що, поки я був сам не свій, мені зробили операцію, лишивши заніміння, страшніше за біль? Чому я відчував якусь фантомну кінцівку пам’яті, чому я намагався спиратися на порожнечу?

Повернувшись до Каліфорнії без відповідей на ці запитання, я перевів чек у готівку і залишив половину на своєму порожньому рахунку. Того дня, як я навідався до Генерала і Мадам, друга половина грошей лежала в конверті у моїй кишені. Пізніше того дня я поїхав у Монтерей-парк — там, у цьому передмісті, м’якому й прісному, наче тофу, в мене була призначена зустріч із вдовою огрядного майора. Зізнаюся, я збирався віддати їй гроші зі своєї кишені, ті гроші, які я цілком міг би використати на революційніші потреби. Однак що може бути революційнішим, ніж допомога своєму ворогові та його рідні? Що може бути радикальнішим за прощення? Звісно ж, це не він просив прощення — я просив, за те, що зробив з ним. На стоянці не лишилося жодного сліду від того, що я зробив, і повітря у приміщенні не бриніло від атмосферних коливань його привида. Хоч я і не вірив у Бога, у привидів я вірив. Я знав, що це правда, бо, не боячись Бога, боявся привидів. Бог ніколи не з’являвся мені, тоді як привид огрядного майора я бачив, і коли двері його помешкання відчинилися, я затамував дух від страху, що на ручці дверей лежить саме його рука. Однак то була лише його удова, бідолашна жінка, що з горя швидше розпухла, аніж зсохлася.

— Капітане, я така рада вас бачити!

Вона запросила мене присісти на свою софу з квітковою оббивкою, вкритою прозорим пластиком так, що він рипів щоразу, як я переступав. На низькому столику на мене вже чекав чайник китайського чаю та тарілка з французьким печивом «дамські пальчики».

— З’їжте печивко, — наполягала вона, підсовуючи до мене тарілку.

Я знав цю марку, саме ця компанія виробляла petit écolier з мого дитинства. Ніхто краще за французів не знався на грішних задоволеннях. «Дамські пальчики» були улюбленим печивом моєї матері, ними спокушав її батько, хоча, розповідаючи мені про це, коли я був підлітком, вона вживала слово «подарунок». Я був достатньо розумний, щоб зрозуміти, що це означало — священик носить печиво дитині, бо мати у свої тринадцять років, коли батько почав до неї залицятися, була всього лиш дитиною. У деяких культурах, нині чи в минулому, тринадцяти років було достатньо для ліжка, шлюбу й материнства чи деколи для двох з трьох цих пунктів, але ж не в сучасній Франції чи на нашій батьківщині. Не те, щоб я зовсім не розумів свого батька, що на момент мого народження був на кілька років старший за мене нинішнього, що смакує ці «дамські пальчики». Дівчина тринадцяти років… Визнаю, у мене самого бували подібні думки про особливо зрілих американських дівчат, бо деякі з них у тринадцять були розвинутіші, ніж студентки коледжів на нашій батьківщині. Але то думки, а не дії. Ми всі були б у пеклі, якби нас судили лише по думках.

— З’їжте ще печивко, — наполягала вдова огрядного майора, взявши одне з тарілки і нахиляючись до мене. Вона б сунула цей солодкий палець мені до рота з материнською турботою, якби я не перехопив її руку і не взяв печиво сам.

— Вони дуже, дуже смачні, — сказав я. — Дайте мені спочатку випити чаю.

І тут добра пані залилася сльозами.

— Що сталося? — запитав я.

— Саме так він і сказав би, — мовила вона, змусивши мене нервувати, наче огрядний майор навіть зараз керував мною з-поза завіси, що відокремлює сцену життя від лаштунків життя після смерті.

— Я так за ним сумую! — плакала жінка.

Я прорипів через пластикову прірву між нами й поплескав її по плечу, поки вона ридала. Я не міг не уявляти собі огрядного майора таким, яким він був за нашої останньої реальної зустрічі, а не духом — на спині, з третім оком на чолі, інші очі розплющені й порожні. Якщо Бога не було, то не було й божественної кари, але це нічого не значило для привидів, яким не потрібен Бог. Я не потребував покаяння перед Богом, у якого не вірив, однак мусив умиротворити душу привида, чиє обличчя навіть зараз дивилося на мене з вівтаря на боковому столику. Юний огрядний майор був у кадетській формі, сфотографований ще на тому етапі, коли його перше підборіддя і не мріяло стати дідусем третього, і його темні очі пильно дивилися на те, як я втішаю його вдову. У потойбічному житті він мав харчуватися одним запліснявілим апельсином, припалою пилом банкою шинки «Спам» і пачкою льодяників — усе це було викладене перед його знімком у блиманні непристойної різдвяної гірлянди, яку жінка повісила скраю вівтаря. Нерівність брала своє навіть