Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

— З превеликою охотою!

Цього разу я обрав собі подобу вухатого кажана зі шкірястими крилами й чубатою головою. Я виявив, що ця подоба дуже зручна — тиха, стрімка, ще й напрочуд пасує до нічного цвинтаря. Я покружляв над купою старих надгробків. З обережності я перевірив усі з семи рівнів — там було чисто, хоч Прага так просякла магією, що кожен рівень аж тремтів від слідів колишніх справ. Жодних пасток чи сенсорів я не помітив, хоч на сусідніх будинках подекуди траплялися обереги — вочевидь, там досі мешкали чарівники[40].

Поблизу не було нікого: цієї пізньої години порожні цвинтарні стежки занурилися в темряву. Лише на ґратчастій огорожі висіли іржаві ліхтарі, від яких линуло кволе світло. Я знайшов похилений надгробок і елегантно повис на ньому, загорнувшись у крила. Звідти мені було добре видно головні ворота.

Туди саме заходив Натаніель. Рінь на стежці тихенько хрускотіла під його черевиками. Саме тоді, коли хлопчина опинився за ворітьми, на празьких вежах ударили куранти, знаменуючи прихід таємної опівнічної пори[41]. Хлопець скрушно зітхнув і почав навпомацки пробиратись однією зі стежок. Поблизу зареготала сова — чи віщуючи скору смерть, чи сміючись із капелюха мого хазяїна. Криваво-червоне перо хилиталось у нього на голові, виблискуючи в непевному світлі.

Натаніель простував уперед. Кажан не ворушився. Час спливав поволі, як і завжди, коли висиш на цвинтарному надгробку. Тільки раз на вулиці за огорожею з’явилося щось живе: з нічного мороку випливла химерна чотиринога, дворука й двоголова істота. Мій хазяїн помітив її й про всяк випадок зупинився. Істота пройшла під ліхтарем — і виявилась парою закоханих: вони йшли, взявшись за руки, тісно притулившись один до одного й схиливши докупи голови. Зі смаком цмокнувшись, вони захихотіли й подалися кудись в інший бік. Мій хазяїн поглянув їм навздогін з дивним виразом обличчя: він, напевно, намагався вдавати зневагу.

Після цього його просування цвинтарем — і так не дуже швидке — остаточно сповільнилось. Він ледве повз стежкою, хвицаючи ногами невидимі камінці і байдуже кутаючись у своє чорне пальто. Думки його, вочевидь, були далекі від роботи. Я вирішив підбадьорити хлопця, під летів ближче і вмостився на одному з сусідніх надгробків.

— Не сумуй! — мовив я. — Не вішай носа! А то ще сполохаєш цього свого Арлекіна. Уяви, ніби ти прийшов на романтичне побачення з юною гарненькою чарівницею!

Запевно сказати не можу — навкруги було темно, — та мені здалося, ніби хлопчина почервонів. Цікаво... Можливо, згодом мені варто буде над цим попрацювати.

— Даремно! — прошепотів він. — Уже пів на першу. Якби він збирався прийти, то ми його вже побачили б... Я думаю... Ти чуєш мене?

— Ні.

Пильні кажанячі вуха вловили тихенький шурхіт — досить далеко від цвинтаря. Я пурхнув вище і втупивсь у темряву.

— Це, мабуть, він. Тримай перо вище, Ромео!

Я полетів назустріч незнайомцеві, зробивши в повітрі велику дугу, щоб не зіткнутися з ним.

Хлопчина тим часом випростався. Зсунувши набакир капелюха й недбало зчепивши руки за спиною, він узявся походжати серед могил, ніби занурившись у глибокі роздуми і вдаючи, що не помічає далекого шаркотіння й химерного білого світла між надгробками.

24

Краєм ока Натаніель бачив, як кажан полетів у бік старого тиса, що дивовижним чином за стільки століть уцілів на цвинтарі. З однієї, чи не найсухішої, його гілки було чудово видно стежку. Кажан учепився за цю гілку й застиг.

Натаніель глибоко зітхнув, поправив капелюха і рушив уперед так безжурно, як міг. Його очі аж прикипіли до того, що наближалося з глибини цвинтаря. Попри всю недовіру, з якою він ставився до всієї цієї театральної обстанови, це покинуте й самотнє місце вразило навіть його. Він мимоволі відчував, як гостро тьохкає в грудях серце.

Що ж це там, попереду? Мертвотно-блідий вогник яскравішав, заливаючи все довкола зеленкувато-молочним сяйвом, і надгробки, повз які він пропливав, ніби випромінювали болісне світло. Позаду вогника було видно чиюсь темну постать: згорбившись і шаркотячи ногами, вона насувалася на хлопця.

Натаніель примружив очі: на трьох видимих рівнях жодного сліду демонів помітно не було. Виходить, це людина.

Аж нарешті ця людина, судячи з хрускоту ріні, ступила на стежку, де був Натаніель. Незнайомець крокував упевнено, рівно, й потріпане пальто — чи, може, плащ — страхітливо майоріло в нього за спиною. Коли він підійшов ближче, хлопець розгледів огидно-білі руки, які стриміли з-під плаща й тримали те, що випромінювало цей непевний чаклунський вогонь. Натаніель щосили намагався розібрати обличчя, та воно ховалося під важким чорним каптуром, загнутим, мов орлиний кіготь, донизу. Окрім рук, нічого більше видно не було. Тоді хлопець звернув увагу на річ, яку тримали ці бліді руки, — химерний світильник, що розливав це дивне білясте світло. То була свічка, міцно встромлена в...

— Ой, тьху! — вигукнув хлопчина по-чеськи. — Яка мерзота!

Постать зупинилася. Пискливий голос обурено спитав з-під каптура:

— Чого тобі?

Аж тут незнайомець опам’ятався, поспіхом кахикнув і вимовив уже іншим, басовитішим і страхітливішим, голосом:

—Тобто... що ви мали на увазі?

Натаніель скривився:

— Оцю гидоту, що ви тримаєте в руках!

— Стережіться! Це вельми могутня річ.

— Негігієнічна річ! Де ви її взяли?

— Сам зрізав з шибениці. За три дні до повні.

— Я певен, що її навіть не законсервовано... Еге ж! Погляньте: онде від неї шматки відпадають!

—Аж ніяк. Це просто краплі воску зі свічки.

— Може, так. Та будь-що, тягати її з собою не варто. Краще викиньте її просто отут, на цвинтарі, й негайно помийте руки.

— Чи розумієте ви, — відповів незнайомець, упершись кулаком у бік, — що ви говорите про річ, здатну скам’янити будь-кого з моїх ворогів і визначити присутність магії за п’ятдесят кроків? Це надзвичайно цінна річ. їй не місце серед сміття!

Натаніель хитнув головою:

— Зате вам місце в божевільні. Мушу сказати, що в Лондоні такої поведінки не потерпіли б.

Незнайомець зненацька закинув назад голову:

— Лондон? А що мені до Лондона?

— Ви Арлекін, авжеж? Агент?

Запанувала мовчанка.

— Можливо...

— Звичайно, це ви! Хто ще тинятиметься цвинтарем серед ночі? Навіть не варто дивитись на ваш огидний свічник, щоб зрозуміти, хто ви такий. До того ж ви