Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

Бозна-чому замовк Звір, але нехай він мовчить і надалі.

На ранок Пилип насамперед перевірив дуба. Скарбничі розкопали, що абонентська скринька в Коростені належала конторі «Chysta mriya»: заледве чотири місяця існування, статутний капітал у десять золотих і створення друкованих видань за оголошену мету підприємства. Управителем значився такий собі Хведір Цапко, кількаразово судимий і тричі засуджений за дрібні афери та шахрайство. Класична ширма гравців, які бажають залишатися невідомими.

Сам Хведір дотримувався альтернативної точки зору щодо своїх талантів: він вважав себе несправедливо засудженим генієм, чиї здобутки привласнила жадібна влада.

— Як можна називати моє страхування облудною схемою і самим натомість впроваджувати таку саму? — бідкався пан Цапко, наливаючи собі коньяку.

Він любив нарікати на минуле, бодай навіть зі слухачів у кабінеті була тільки пляшка. За стінами безупинно тріскотіли верстати. Попервах ці звуки та потужний запах типографської фарби дратували, але Хведір пристосувався і взяв за звичку щогодини поважно проходжатися цехом, на роботі котрого він ані чорта не знався.

У світі таки існувала справедливість! Нарешті Хведір обійняв гідну посаду, що цілком відповідала його талантам, міг насолодитися безбідним життям, заслуженою платнею та солодким байдикуванням, десь глибоко в душі підозрюючи, що незабаром це все скінчиться, бо занадто вже добре виходить, а в житті так не буває і загалом воно нагадує одну з його власних схем, в якій він, щоправда, не на місці організатора...

Двері до кабінету з хряскотом розчахнулися. Цапко навіть не глянув, хто продерся крізь охорону, а довірився вкоріненим рефлексам, що кинули його до відчиненого вікна. Вікна не дістався: у повітрі свиснуло, ногу вжалило й смикнуло, і Хведір повалився долі.

Не встиг допити коньяк, подумав він розпачливо. Французький, справжній, контрабандний!

— На допомогу можете не кликати, все одно не почують. Гарна у вас друкарня, — повідомив незнайомець, змотуючи канчук, яким уміло попередив утечу. — Чимало верстатів, багато людей. Усі при справі.

— А ти ще хто? — почав Хведір, роздивився черес із трьома клямрами та стулив пельку.

Це було гірше за сердюків.

— Цікавий життєвий поворот, пане Цапку, — характерник говорив так спокійно, що спиною бігли сироти. — Поясніть мені, як усе склалося. Вийшли з тюрми... І раптом засновуєте видавництво. Орендуєте велике приміщення, купуєте верстати, наймаєте людей. Працюєте безперестанку, друкуєте спочатку листівки, потім цілу книжку. Наклади вимірюються десятками тисяч. І що найцікавіше, розповсюджуєте це добро по всіх полках Гетьманату геть безкоштовно. Звідкіля така щедрість?

— Старі запаси відкопав, — бовкнув Хведір.

— Авжеж, — характерник повів рукою і канчук поповз підлогою, наче змія. — Не знайшли кращого застосування старим запасам, аніж альтруїстичне створення бруду проти Сірого Ордену.

— Мої гроші, що хочу, те й...

Канчук свиснув біля вуха і Хведір ледь не обмочився. Рештки відваги зникли.

— Облиште побрехеньки, пане Цапку, я не маю на це часу. Хто платить?

— Якщо я розповім...

— Ніхто не захистить, пане Цапку. Ви вже відіграли свою роль, — блакитні очі дивилися холодно й пронизливо. — Ваші замовники знали, що я знайду це місце, але не попередили. Вас давно списали з рахунків.

— Якщо я розповім, мене вб'ють, — Хведору захотілося плакати.

Занадто швидко скінчилося солодке життя, до якого він устиг звикнути.

— У вас невеликий вибір, пане Цапку. Можете промовчати і померти тут, можете розповісти і спробувати вижити.

— Трясця! — Хведір не вагався. — Гроші приносили готівкою, жодних імен, жодних банківських цидулок. Всі наявні документи у столі. Це все, що я знаю! Мене просто посадили в крісло та давали папірці на підписи!

— Дякую, — характерник підкинув ключі на долоні. — Бачите, пане Цапку, це було доволі просто.

— Непросто, — заперечив Хведір. — Ударте мене кілька разів та відріжте мізинця. Якщо мене спіймають, то не повірять, що я не продався!

— Докази тортур? Гаразд, — сіроманець знизав плечима і дістав з-за череса ніж. — Опісля розкажете, хто саме посадив вас за стіл і давав папірці на підпис. Потрібен детальний опис. Мені дуже кортить познайомитися з вашими замовниками.

Характерник без попередження копнув його в зуби, а потім у живіт. Хведір набрав повітря застогнати, коли праву долоню втиснули у підлогу.

— Ні! Я передумав, відрізати не тре... — зарепетував було Хведір, але кінець фрази потонув у вереску, який ніхто не почув за гулом друкарських верстатів.

Кров порснула в обличчя сіроманця. Він раптом впустив ножа та з хрипінням повалився навколішки. Руки охопили голову, на шиї напнулися м'язи, і характерник заревів так, що очі полізли із зіниць. Хведір не знав, чого більше жахатися — видовища кривавого відрубка замість пальця; відтятого мізинця, що нагадував білого черв'яка на підлозі; чи юродивого сіроманця, що бився прямо перед ним у страхітливому припадку.

— Покинь! Облиш! Згинь! — кричав характерник, качаючись підлогою. — Що мені зробити, аби ти зник назавжди?

Він ляскав себе по щоках, бився лобом об дошки, кусав губи, а потім вихопив невеличкого піштоля та приставив собі до скроні.

— Я натисну його, клянуся! Ти знаєш, що там! Ти не зможеш мене спинити! Ще раз я почую тебе, ще раз побачу багряні брижі, то миттю натисну гачок — і все скінчиться!

Хведір того вже не бачив: забувши про біль, вистрибнув через вікно й дременув так, що п'яти виблискували. Від самого початку цієї клятої авантюри він знав, що не варто зв'язуватися з вовкулачими справами, від самого початку було зрозуміло, що за золото доведеться розплатитися, і ось тепер він втратив пальця, бозна-скільки божевільних характерників шукають його, а єдиний вихід — тікати світ за очі та десь далеко за державним кордоном починати друге життя. Так пан Цапко зник із земель Українського Гетьманату і більше ніхто його не бачив.

А Пилип усе качався підлогою та кричав, кричав, кричав, але гул друкарських верстатів поглинав його лемент.

***

Час покінчити з цим. Заради родини. Заради мрії. Заради вбитого Павла. Заради себе. Чого б воно не вартувало!

У рішучому сум'ятті Гнат не одразу помітив, що Упир зашкутильгав. На щастя, це сталося у місцині, де мешкав знайомий коваль Гриць, який не вперше допомагав із конем.

— Здоровенькі були, — привітався Гнат.

Гриць, який міг ламати підкови голими руками,