Читати книгу - "Санаторійна зона"

Але тоді в коридорі я обов’язково зустрічалась із сіроокою журналісткою. Це була досить-таки приємна жінка, але вона ніколи не давала спокою моїм рукам. Проходячи повз мене, сіроока журналістка обов’язково зупинялась біля мого столика й запитувала мене на вухо, чи не дозволю я їй іще раз «ущипнути» Б’яночку. Я їй, звичайно, не дозволяла, і все-таки на моїй руці було кілька синців, і навіть був один синець на правому грудному яблуку. Вона безперечно була садисткою, і я за кілька місяців у цьому остаточно переконалась.

– Я примушена буду, – говорила я їй колись, – звернутися до місцевкому.

Сіроока журналістка реготала: звертайсь, мовляв, звертайся, я вже давно знаю, що ти «ябеда» (вона так і сказала – «ябеда»)… Але що я могла їй на це відповісти?

Отже, залишалась тільки єдина жінка, що з нею я почувала себе досить спокійною. Я говорю про товаришку Уляну, комуністку, жінку колишнього комуніста, товариша Бе. Вона жила зі мною в одному будинку, і, коли я приходила додому, товаришка Уляна стукала мені в двері й прохала дозволу зайти. Я казала «прошу» – і вона заходила. Вона відразу починала запевняти мене, що в неї страшенно некрасиве обличчя. Я розуміла свою сусідку й тому завжди заспокоювала її: мовляв, нічого подібного нема, вона не така вже некрасива, як це їй вдається. Я говорила, що в неї, наприклад, і волосся прекрасне, і очі добрі. Товаришка Уляна не погоджувалась зі мною й дуже сперечалась. Вона приводила убивчі аргументи й нещадно била ними мене. Так що утворювалось таке враження, ніби я захищаю не її, а себе, і ніби некрасива не вона, а я.

Товаришка Уляна чекала чуда, а чуда не було й не могло бути. Вона була досить-таки розвинена людина й прекрасно знала ціну своєму обличчю й своїй фігурі (моя сусідка була високою й тонкою щукою й до того з перебитим носом). Але вона зі мною відводила душу, і я їй з охотою допомагала в цьому. Мені було відомо, що товаришка Уляна дуже погано живе із своїм чоловіком, але про товариша Бе вона ніколи зі мною не говорила.

– Бідний, бідний товариш Бе, – тільки зрідка проривалось їй, і тоді вона глибоко зітхала.

Товаришкою Уляною, власне, і замикалось коло моїх знайомих. Всі ці люди були, на мій погляд, маленькими людьми, так чи інакше подібними до мене, і, очевидно, не могли допомогти мені вийти з того зачарованого кругу дичавини, що загородив мені якусь таємну даль.

Колись після роботи до мене підійшов діловод і почав умовляти мене, щоб я пішла з ним обідати. Він говорив: «позаяк» (він так і говорив – «позаяк») йому видали аванса й «позаяк» сьогодні день його народження, він хоче трохи пошпацірувати зі мною на бульварі й випити зі мною ж пляшку пива. Я погодилась – і ми пішли. Ми пішли в б’єргалку, сіли за столик і замовили десяток раків. В пивній стояв гомін і стояв дим. Пахло п’яним запахом. Запах був різкий, перегорілий і одразу ж п’янив голову. Оркестр грав щось похабне з якоїсь похабної оперетки. Ми випили дві пляшки, і Кук почав тулитись до мене. Потім ми випили ще чотири пляшки. Тоді діловод почав цілувати мені лікоть і розповідати мені про своє нещасне життя. Його нещастя було в тому, що на нього мало уваги звертало начальство й не давало йому вищої посади, а «позаяк» він хотів бути управділом, то «така затримка кар’єри» не могла не тривожити його. Він навіть трошки заплакав, і мені його стало шкода.

– Ах, Б’янко! – говорив він мені. – Яке чудове життя, коли, наприклад, перед тобою стоїть широка кар’єра і ти можеш бути управділом Раднаркому.

Діловод вимовляв це з красномовними й патетичними наголосами, і я ще більше пожаліла його. Він мені знов цілував лікоть і запевняв, що тільки одну мене кохає. Кук мені цілком серйозно говорив про кохання, наче я й справді була зацікавлена в цьому.

Ми вже випили добре, і діловод попрохав мене, щоб я його провела додому. При всій своїй малорозвиненості він завжди жив задньою, захованою думкою й знав, що пиво його добре сп’янило й сам він буде похитуватись. Під руку ж зі мною він не боявся себе скомпрометувати. Я погодилась – і ми пішли.

По дорозі ми зайшли в театральний садок і там сіли на стілець.

Збоку нас сидів якийсь мужчина. Я зиркнула на нього. Йому були зажурені і (мені так здалося) прекрасні очі. Він сидів, як різьблення, і дивився кудись у небо. Раптом Кук підвівся, посіпав із боків свій піджак, наче збирався відрекомендуватись якомусь начальникові, і звернувся до незнайомого мужчини:

– Так що дозвольте вас запитати: ви, здається, художник Чаргар?

– Так, я – художник Чаргар, – сказав мужчина, і таким м’яким і приємним баритоном, який я чула тільки в любовних романах. – Чим маю честь служити вам?

Я здригнулась. Хіба я могла не здригнутись? Мені довелося сидіти поруч із славетним маляром нашої країни. Присутність художника так схвилювала мене, що я відразу спалахнула й відчула, як мені загорілись уші.

Чаргар повернув голову й уважно подивився на мене. Можливо, він подивився звичайними очима, але я тоді не могла витримати цього погляду й знизила вії.

Кук говорив, що він давно вже знає художника й давно вже хотів познайомитись із суб’єктом (він так і сказав «суб’єктом») незрівнянних чаргарівських картин. Тоді художник його поправив: «Ви, очевидно, хотіли сказати – творцем?» Діловод розв’язно сказав, що під суб’єктом він саме це й мав на увазі.

Потім сиділи мовчки й дивилися, як горять дроти синім блиском (трамвай летів після дощику). Десь кричала сирена. Кук похилився й почав засипати. Тоді художник сказав:

– Маю честь говорити з дружиною діловода?

– Ви маєте честь говорити зовсім не з дружиною діловода, – сказала я й зареготала.

Кілька хвилин надзвичайного внутрішнього напруження розірвались у напівістеричному реготі. Я реготала якось зовсім не до речі (очевидно, хміль заохочував), але Чаргар і натяку не подавав, що він може мене вважати за дурочку. Потім художник іще раз уважно подивився на мене й сказав:

– Я, знаєте, і не припускав, щоб у нашому городі були такі прекрасні женщини.

– Хіба? – спитала я й знову спалахнула, бо це була найвища похвала моєму тілу.

Потім я нічого іншого не придумала, як сказати той же комплімент і Чаргарові. Він усміхнувся й говорив, що йому страшенно подобається моя простота й невимушеність. Мовляв, у наш брехливий вік це велика