Читати книгу - "#хто верхи?, Юлій Череп"

Троюрідні брати просиділи мовчки декілька хвилин, доки Клим не помітив, що Шовк перейшов від квітів до кущів смородини у садку.

— Нам потрібен план, — зробив висновок Клим, після того як Петро відвів коня подалі від рослин і розповів братові свою історію з рудою.

— План — це добре, — погодився Петро. — Але я його не маю.

— Пропоную ловлю на живця, як то кажуть.

— Що ти маєш на увазі? — обережно поцікавився Петро.

— Рубаємо окуня, що ні сном ні духом про все це. Про наше знайомство — ані слова. Ти просто їздив провітритись, якщо що.

— Це зрозуміло. Але як викрити справжні наміри Юлі? Вона набагато хитріша, ніж я думав.

— Що є, то є, — змушений був визнати Клим.

До самого світанку брати перебирали варіанти і врешті решт прощалися, маючи більш менш життєздатний план подальших дій.

— У тебе тут добре, але я мушу їхати до ресторану, — промовив Петро, виводячи Шовка за ворота. — Завтра весілля у поважної особи, треба ретельніше підготуватися.

— Їдь вже, — розсміявся Клим. — І головне — не забувай про пильність.

— Тепер вже точно не забуду.

Петро вирушив тією ж дорогою, що й приїхав вночі. Проте в передсвітанковій куряві туману він вже не мчав, немов пілот Формули-1, якому пригрозили завчасним виходом на пенсію, а вів Шовка легкою риссю.

Додому повернувся, наче нічого не сталося, і першим ділом поставив на зарядку вщент розряджений телефон. Не встиг той завантажитися після ввімкнення, як почали приходити повідомлення. Більшість з них були про пропущені виклики. Найчастіше дзвонила Діана, хоча й від Юлі надійшло кілька повідомлень. Передзвонювати Діані не було потреби: з самого ранку вона вже працювала в ресторані і, почувши звуки в будинку, миттєво опинилася біля Петра, з докором вдивляючись йому у вічі замість привітання.

Той намагався уникати її погляду, ніби справді відчував якусь провину перед своєю працівницею.

— В тебе все гаразд? — обережно поцікавилася Діана.

— Не пам'ятаю, коли було краще, — Петро легенько відсунув Діану і пройшов на кухню, щоб привітатися з шефом та познайомитися з командою кухарів, яку він відібрав.

Всі були одягнені у білосніжні костюми, такі ж самі шапочки й чорні фартухи.

— Це всі? — поцікавився Петро, швидко окинувши поглядом знайомі обличчя односельчан.

— Ще посудомийниця має прийти. А ось і вона, легка на помині.

Петро обернувся і ледь не вилаявся вголос. В одвірках, одягнена у короткі джинсові шорти та просторий топ, посміхаючись на все янгольське личко, стояла Гожи.

— Пане Тарасе, можна вас на хвилину? — звернувся Петро до шеф-кухаря і попрямував до виходу. Порівнявшись із Гожи, Петро відчув аромат солодкого, але майже невагомого парфуму, від якого запаморочилося. Одразу ж захотілося вдихнути глибше і ще раз, аби тільки довше затримати в собі п’янкий аромат, що нагадував липневі ночі на березі моря, прогулянки на яхті у світлі місяця, перше побачення в парку та ще безліч спокусливих картинок, які закружляли перед очима.

— Слухаю вас, — чоловік уважно дивився на Петра, коли вони вже сиділи у його кабінеті.

— Ця посудомийниця, що щойно прийшла, як вона потрапила до нас?

— Майже як і всі інші, — дещо здивовано відповів шеф. — Почула про набір і з’явилася.

— А чому майже? — допитувався Петро.

— Вона єдина, хто не поцікавився ні зарплатнею, ні графіком роботи. Якби на місце посудомийниці були інші кандидати, я би, скоріше за все, їй відмовив. Хоча й гарна. Таку б на офіціантку або в бар.

— У мене до вас важливе прохання, — перейшов майже на шепіт Петро. — Як тільки з’явиться людина, яка зможе її замінити — одразу змінюйте. Якщо треба, піднімемо зарплату посудомийницям.

— Тоді офіціантки й бармени скажуть, що їх знецінюють.

— Тоді піднімемо всім.

— Ви не любите циган, так? Бо дівчина гарненька й ніби толкова на перший погляд. Я навіть планував перевести її в офіціантки згодом.

— От-от, на перший погляд. Ви влучили. Одним словом, її треба позбутися якомога швидше. І, звісно, ніхто не повинен знати про нашу розмову.

Шеф зробив серйозне лице, що відображало всю важливість ситуації, і швидко вибіг з кабінету.

— Вибачте, термінові справи, — підлабузницьким голосом заговорив шеф до Гожи, коли повернувся до кухні.

— Що ви! Все гаразд. Мені дівчата показали, що де. Я готова вислухати ваші особливі побажання та вимоги.

Клецько задоволено крекнув і пішов давати вказівки кухарям. Але не встигли за ним зачинитися двері, як хтось знову постукав.

— Заходьте, — крикнув Петро, думаючи, що шеф щось забув.

Двері відчинилися, і до кабінету зазирнула Діана.

— Привіт. Петре, мені не подобається ця посудомийниця, що прийшла зранку, — відразу почала вона.

— Привіт. Проходь, сідай, — Петро не втримав посмішки, чим викликав здивування Діани. Його несподівано потішило, що вони з нею на одній хвилі.

— Що тебе розсмішило? Я серйозно. Від неї не варто очікувати нічого хорошого. Я навіть підозрюю, що вона тут не просто так, — Діана з таким запалом намагалася переконати Петра, що її пульс прискорився.

— Заспокойся. Я щойно з цього приводу викликав пана Тараса і дав йому вказівку замінити Гожи при першій можливості.

Настала черга посміхатися Діані. Вона навіть зітхнула з полегшенням.

— Ходи сюди, — покликав Петро, відсунувши штори.

Коли Діана визирнула у вікно, вона закрила лице долонями від подиву та захоплення.

— Коли це? Я й не бачила. Але... що це означає? — Діана перевела погляд з неймовірної клумби хризантем на Петра.

— Це означає, що я безмежно вдячний тобі за всі старання. Без тебе цього всього не було б.

Діана зачаровано дивилася у вікно на сотні своїх улюблених квітів і відганяла різні думки, які, немов цунамі, накривали її і починали тягнути за собою. Дівчина добре знала, що будь-яка хвиля цунамі — це страшна руйнівна сила. Тому вона боялася навигадувати собі зайвого.