Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

Мені ще не випадало нагоди спитати, яка роль лорда Гардкасла у вбивстві доньки, але те, яке помешкання він собі обрав, свідчить, що він бажає лишатися поза полем зору. Питання лише в тому, нащо вона йому, оця непримітність.

Гардкасл роздає нам келихи й знову сідає. Він гріє свій келих у долонях, наче збираючись на думці. У всіх його рухах — зворушлива незграбність, яка враз нагадує мені Майкла.

Ліворуч від мене Саткліфф, який уже встиг вихилити половину свого віскі із содовою, видобуває з кишені якийсь документ і передає його мені, жестом даючи зрозуміти, що я маю віддати його Гардкаслу. Це шлюбний контракт, укладений адвокатською конторою Денса, Петтіґрю й Саткліффа. Отже, виходить, що ми з оцим похмурим Філіпом Саткліффом і слизьким Крістофером Петтіґрю — ділові партнери.

Хай навіть так, але я певен, що Гардкасл запросив нас сюди зовсім не для того, щоб обговорювати доньчин шлюб. Задля цього він надто вже неуважний, надто нервовий. До того ж, якщо йому потрібні були самі юристи, нащо б тоді він запрошував Геррінґтона?

На підтвердження моїх здогадів Гардкасл бере в мене контракт, кидає на нього побіжний погляд і швиргає папери на стіл.

— Ми з Денсом уклали його особисто, — сповіщає Саткліфф, зводиться й наливає собі ще віскі. — Щойно Рейвенкорт з Евелін його підпишуть, ви знову станете багатієм. Рейвенкорт після підписання сплатить кругленьку суму, але найбільша частина лишатиметься в довірчій власності аж до церемонії. А за кілька років він викупить у вас і Блекгіт. Без зайвої скромності можу запевнити: контракт просто чудовий.

— А де ж сам старигань Рейвенкорт? — питає Петтіґрю, озираючись на двері. — Хіба він не має зараз бути тут?

— Гелен його шукає, — озивається Гардкасл, бере зі сволоку над каміном дерев’яну скриньку й відчиняє її. Ми бачимо кілька рядів тлустих сигар, на які присутні реагують майже дітвацькими радісними вигуками. Сам я від сигари відмовляюся, але спостерігаю за тим, як Гардкасл роздає їх іншим. Його усмішка приховує неймовірне бажання догодити, готовність потішити гостей має закласти підґрунтя для чогось серйознішого.

«Йому щось треба».

— Як Гелен? — цікавлюсь я, надпиваючи напій. Вода. Денс не дозволяє собі потішитися навіть алкоголем. — Усе це, напевне, дуже для неї тяжко.

— Так, мабуть. Але це була її бісова ідея — приїхати сюди, — форкає Гардкасл, бере й собі сигару й захлопує скриньку. — Розумієте, я зі шкіри пнуся, щоб її підтримати, але, хай йому грець, відтоді, як сюди приїхали, ми з нею майже не бачимося. З неї й двох слів не видушити. Якби ж то я вірив у всі ті надприродні штуки, то вирішив би, що вона одержима.

Сірники передають з рук до рук, кожен присутній виконує свій власний ритуал із запалювання сигари. Петтіґрю водить сірником туди й назад, Геррінґтон обережно підносить його до самого кінчика, Саткліфф улаштовує цілу виставу, розмахуючи сірником у повітрі. Але Гардкасл нехтує всіма цими витребеньками: він просто запалює сигару, кинувши на мене виразний погляд.

У мені спалахує блищик дружньої прихильності, залишки якоїсь дужчої емоції, яка нині вигоріла вщент, залишивши по собі самі жарини.

Видихнувши довгий шлейф жовтого диму, Гардкасл умощується у фотелі.

— Джентльмени, я запросив вас сюди сьогодні, бо в усіх нас із вами є дещо спільне, — починає він доволі скуто. Стає зрозуміло, що початок промови він ретельно підготував. — Нас усіх шантажує Тед Стенвін, але я знаю, як нам звільнитися з його лабетів. Якщо ви готові вислухати мене, я розповім про свій задум.

Він вичікувально дивиться на кожного з нас, сподіваючись реакції.

Петтіґрю і Геррінґтон мовчать, але нечема Саткліфф аж форкає від несподіванки, мало не похлинувшись віскі.

— Кажіть, Пітере, — вимовляє нарешті Петтіґрю.

— У мене дещо є на Стенвіна. Дещо таке, що ми можемо обміняти на нашу свободу.

У кімнаті западає тиша. Петтіґрю посувається на самісінький краєчок фотеля, геть забувши про сигару, яку й досі тримає в руках.

— І чому ж ви цим дечим і досі не скористалися? — питає він.

— Тому що ми всі в цьому по вуха, — одказує Гардкасл.

— Чи то радше тому, що це з біса небезпечно! — утручається побуряковілий Саткліфф. — Ви ж знаєте, що станеться, якщо бодай один з нас піде проти Стенвіна! Він тоді оприлюднить усе, що має на кожного з нас, і тоді нам усім гаплик! Точнісінько так, як це сталося з Маєрсоном!

— А так він з нас усю кров виссе! — запально заперечує Гардкасл.

— Це він з вас її виссе, Пітере! — відгукується Саткліфф, тицяючи тлустим пальцем у стіл. — Просто ви незабаром отримаєте купу грошви від Рейвенкорта й вам дуже не хочеться, щоб Стенвін і її собі загріб!

— Цей покидьок уже майже двадцять років хазяйнує в моїй кишені! — вигукує Гардкасл, дещо зашарівшись. — Скільки ще це має тривати?

Він зводить погляд на Петтіґрю.

— Ну ж бо, Крістофере, ви ж маєте бути готовим мене вислухати. Стенвін — це саме та причина… — Його посірілим обличчям проносяться грозові хмари сорому. — Ну, може, Елспет і не пішла б, якби…

Петтіґрю надпиває з келиха; він не докоряє, не заохочує, але я бачу, як червоніє в нього шия, як пальці стискають келих — так міцно, що аж нігті білішають.

Гардкасл квапливо переключається на мене.

— Хай навіть Стенвін тримає нас за горло, але ми можемо звільнитися, якщо діятимемо всі разом! — каже він, ударяючи стиснутим кулаком по долоні. — Тільки якщо ми доведемо йому, що здатні на відсіч, він до нас дослухається.

Саткліфф пирхає:

— Та це ж…

— Стривайте-но, Філіпе, — перериває його Геррінґтон. Погляд морського офіцера прикипів до Гардкасла. — То що саме у вас є на Стенвіна?

Гардкасл підозріливо зиркає на двері, потім стишує голос.

— У нього є дитина, яку він десь приховує, — каже він. — Ховає її, адже боїться, що цим фактом можуть скористатися проти нього. Але Деніел Коулрідж стверджує, що з’ясував ім’я малечі.

— Той картяр? — питає Петтіґрю. — А він до цього який стосунок має?

— Та якось не випало слушної нагоди про це розпитати, старий, — озивається Гардкасл, погойдуючи келих у долонях. — Є такі темні місцини, куди можуть потикатися лише деякі, іншим туди зась.