Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

Слухаючи, як вони обговорюють Деніела, я відчуваю якесь химерне хвилювання. Я вже впродовж певного часу знаю, що він моя остання подоба, але, оскільки діє він у моєму майбутньому, ніколи вповні не асоціював його із собою. Бачити, як наші розслідування поєднуються, — це приблизно те саме, що вгледіти на обрії жаданий острів. Нарешті між нами пролягає шлях, що веде мене до нього!

Гардкасл зводиться, гріє руки біля каміна. Тепер, коли його освітлює полум’я, я бачу, що роки забрали в нього набагато більше, ніж дали. Невпевненість наче підточила його зсередини, позбавила навіть натяку на міць і силу. Ця людина розламана навпіл, і потім ці половинки поєднані абияк. Мені здається, що я бачу між ними шпарину у вигляді дитячого силуету.

— А чого від нас сподівається Коулрідж? — питаю я.

Гардкасл дивиться на мене порожніми, невидющими очима.

— Перепрошую? — питає він.

— Ви сказали, що в Деніела Коулріджа є дещо на Стенвіна, а це означає, що він хоче навзамін щось отримати й від нас. Як на мене, саме з цієї причини ви всіх нас тут зібрали.

— Саме так, — підтверджує Гардкасл, смикаючи на піджаку ґудзик, що теліпається на одній нитці. — Йому потрібна послуга.

— Одна послуга? — уточнює Петтіґрю.

— По одній послузі від кожного з нас з обіцянкою, що ми виконаємо його прохання, хай би коли він до нас звернувся й хай би про що попросив.

Усі присутні ззираються, на обличчях сумнів. Почуваюся шпигуном у ворожому таборі. Я не впевнений, що саме замислив Деніел, але, вочевидь, маю зараз зробити так, щоб ця розмова завершилася на його користь.

На мою користь. Хай там про яку послугу йдеться, сподіваюся, вона допоможе звільнитися з цього жахливого місця мені й Анні.

— Я за, — кажу бундючно. — Стенвіна давно вже час прижучити.

— Згоден, — приєднується Петтіґрю, махаючи рукою, щоб відігнати від обличчя цигарковий дим. — Надто вже довго він тримав мене за горло. Що скажете, Кліффорде?

— Згоден, — киває старий моряк.

Усі голови обертаються до Саткліффа, який роззирається, видивляючись щось у кутах.

— Одного біса на іншого міняємо, — зауважує нарешті адвокат-нечупара.

— Можливо, — погоджується Гардкасл. — Але, Філіпе, я також читав Данте. Не всі кола пекла однакові. То що скажете?

Саткліфф знехочу киває, прикипівши поглядом до келиха.

— От і добре, — підсумовує Гардкасл. — Я зустрінуся з Коулріджем, а ще до вечері ми розберемося зі Стенвіном. Якщо все буде добре, покладемо цьому край іще до того, як оголосимо про заручини.

— І ми з однієї кишені потрапимо до іншої, — бурчить Петтіґрю, вихиляючи залишки з келиха. — Оце приємно бути джентльменом!

35

Коли обговорення справи завершено, Саткліфф, Петтіґрю й Геррінґтон так само вервечкою виходять з вітальні, оповиті цигарковим димом. Сам Пітер Гардкасл підходить до грамофона, який стоїть на креденці. Бавовняною хустинкою витирає пил із платівки, опускає голку й клацає вимикачем. З широкого бронзового розтруба лунає Брамс.

Махнувши іншим рукою — мовляв, на мене не чекайте, — я зачиняю двері до коридору. Пітер сідає біля вогню й поринає в задуму. Він і досі не помітив моєї присутності, і мені здається, що нас розділяє глибочезна прірва, хоча насправді між мною й ним лише кілька кроків. Денсова стриманість змушує його зволікати.

Він не любить, коли його відволікають, і самому йому не до шмиги дошкуляти іншим. До того ж запитання, які я маю поставити, дуже особисті, а це тільки ускладнює справу. Я просто загруз у Денсових манерах. Два дні тому це б узагалі не стало мені на заваді, але кожна нова подоба сильніша за попередню, тому чинити опір Денсові — це все одно, що йти проти шквального вітру.

Згідно з вимогами етикету, ввічливо кашляю. Гардкасл озирається у своєму кріслі й бачить мене біля дверей.

— А, друже Денс… — каже він. — Щось забули?

— Я сподівався, що ми можемо поговорити наодинці.

— Щось не так зі шлюбним контрактом? — нашорошується він. — Мушу визнати, я переймався, що Саткліфф аж надто часто зазирає в пляшку…

— Ідеться не про Саткліффа, а про Евелін, — кажу я.

— Евелін… — повторює він. Нещодавня тривога змінюється втомою. — Так, авжеж. Ходіть-но сюди, сідайте поближче до вогню, у цьому бісовому будинку так зимно, що не варто ще й на протязі стояти…

Поки я вмощуюся у фотелі, він підсмикує холоші й простягає ноги до вогню. Хай там які в нього грішки, але манери в лорда Пітера й справді бездоганні.

— Отже, — каже він трохи згодом, вирішивши, що вимог етикету тепер дотримано. — То що там з Евелін? Напевне, вона відмовляється виходити заміж?

Зеленого поняття не маючи, як би це вишукано сформулювати, я вирішую йти навпростець.

— Боюся, усе куди серйозніше, — кажу я. — Хтось хоче вбити вашу доньку.

— Убити? — супиться він, аж тоді всміхається кутиками губ, наче очікуючи на продовження жарту. Переконавшись, що я цілком щирий, Гардкасл подається вперед, спантеличено скривившись.

— Ви серйозно? — питає він, зціпивши руки.

— Так.

— У вас є якісь здогади щодо того, хто й чому хоче це зробити?

— Мені відомо тільки, як саме це має статися. Її примушують накласти на себе руки, бо інакше загине хтось, хто їй дорогий. Про це її повідомили листом.

— Листом? — форкає він. — Як на мене, це якась дурня. Можливо, просто якась безглузда гра. Ви ж знаєте, дівчата на таке здатні.

— Це не гра, Пітере, — кажу серйозно, і вираз сумніву з його обличчя де й дівається.

— Чи можу я дізнатися, звідки вам стало про це відомо?

— Звідтіля ж, звідки я про все дізнаюся. Я просто вмію слухати.

Він зітхає, смикає себе за кінчик носа, зважує подумки почуте й особистість того, хто повідомив йому цю інформацію.

— То ви гадаєте, що хтось намагається зірвати нашу угоду з Рейвенкортом? — питає він.

— Я ще про це не думав, — озиваюся, спантеличений його реакцією.

Я сподівався був, що він перейматиметься через доньку, може, гарячково метикуватиме, як її врятувати. Але Евелін для нього лише супутня обставина. Єдине, що він боїться втратити, — це гроші.

— Як гадаєте, кому на користь могла б піти смерть Евелін? — питаю я, намагаючись приховати раптову відразу до цього чоловіка.

— Ворогів мають усі, існує чимало шляхетних родин, які б залюбки подивилися, як ми збанкрутуємо. Але ніхто з них